Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Не сердься, дідусю, – зрадів його появі Захар. – Але задав ти загадку не  для мого розуму. Пір’їну залишив, а що робити з нею не сказав.

– Сказав би я тобі, що з нею зробити… – буркнув заспаний лісовик. – Але як даси ще шмат паляниці, то нехай: розтлумачу що до чого.

– Дам.

При цьому Захар видобув з торби найменшу паляницю й кусень бринзи.

– Оця вам, а більшу собі залишу. Йти ще далеченько, але переб’юся якось.

– Далеко, близько… Кому те відомо? – пробурмотів собі під ніс лісовик, а вголос насмішкувато мовив. – Чи доводилося тобі бачити колись, як птахи літають?

Захар лиш кивнув не ображаючись. Старі люди полюбляють собі часом покепкувати з молодих.

– Ну, то й ти так роби. Візьмеш по пір’їні в руки і махай, наче крильми. А розтулиш пальці – знову на людину обернешся. Збагнув?

Парубок аж загикуватися став.

– То я лі-лі-та-татиму? Справді?

– Та літай, що з тобою вдієш…

– Але ж пір’їна лише одна? Як же ж?

– Запасися терпінням. На все свій час.    

– А здоров’я…

– Я ж кажу, а ти не чуєш, – тупнув ногою той. – Взяв би гроші, то й мороки б не було. А так – одні лише запитання… Ну, все – набрид! Сказано тобі: йди? От і чимчикуй… Зі своєї стежини однаково не звернеш, а що судилося – знайдеш і впізнаєш.

При цім слові лісовик ступнув у пень, наче у воду, і зник разом з ним. А слідом пропали і береза з діжкою. Непроглядні лісові хащі розступилися, і перед Захаром відкрилася простора галявина. І видно з неї було стрімкі схили і гострі вершини похмурих Горган.

* * *

Усе ще розмірковуючи над дивною пригодою, Захар вибрався на галявину і завмер. Просто на нього, повільно краючи могутніми крилами повітря, летів великий беркут. У пазурах тримав здобич.

В одну мить парубок вправно наклав на лук гостру, опірену сірим гусячим пером стрілу і вимірив…

Малі птахи падають каменем, але то малі. Беркут лиш розпластав крила на середині змаху і повільно спустився на схил, неподалік від Захара. Так і не випустивши з пазурів сарнятко.

– О-го-го-го! – вигукнув радісно парубок і стрімголов кинувся до своєї здобичі.   –  Ге-гей!

Утіха його була зрозумілою, бо не кожен мисливець міг похвалитится намистом з орлиних кігтів. Могутній птах літав високо, а нападав блискавично. Окрім того, улюбленою здобиччю беркутів були такі кумедні ягнята...

Орел був ще живий, але вже конав. Стріла прохромила йому накрізь груди і стриміла зі спини, ближче до середини тулуба.

Захар нахилився над птахом і спробував вивільнити з його пазурів ще теплу тушку. Та криві кігті сиділи міцно і глибоко.

– Ач, як учепився, – розсердився парубок і шарпонув сильніше.

Ця шамотанина, певно, роздмухала в птахові вже посірілі жаринки життя, бо на юнака глянуло сповнене болю та докору око. І погляд був майже людський, – Захар аж сахнувся й зніяковіло промовив:

– Тобі, значить, можна… А тебе – зась? Вибачай… Носив вовк овець, понесли і вовка.

Але беркут не хотів примиритися зі своєю лихою долею. Він стрепенувся, спробував змахнути вже безсилими крильми, заклекотів, скоріше жалібно, ніж грізно, і здох. Аж тепер випустивши з пазурів здобич.

І тут Захар аж по лобі себе луснув!

Он воно що! Він вполював орла, щойно вийшовши з лісу. А що казав на прощання лісовик? Що другу пір’їну він знайде, коли настане час… То, може, вже? І та, друга, пір’їна – в одному із крил мертвого птаха?! Досить лише відшукати її – і він зможе літати?!

Від таких думок Захар наче очманів. Він хутко видобув із-за пазухи подарунок лісовика і заходився приміряти його до орлиного крила. А знайшовши нібито подібну, в ту ж мить вискубував її, затискав у руці і намагався піднятись у повітря… Але ні з першої, ні з другої, ба, навіть з десятої спроби нічого не виходило. Захар далі залишався самим собою.

І – раптом…

Він уже й не зміг би пригадати, укотре силкувався злетіти, коли збагнув, що якесь дивне відчуття огортає його. Світ наче змінюється…  Робиться дивним, більшим, чіткішим. Очам парубка відкривається така далечінь, що й уявити годі. А тіло стає легким і водночас сильним, чутливим до кожного поруху його дужих крил… Крил?!

Парубок так здивувався і злякався, що мимоволі розтиснув пальці, – і одразу ж знову був людиною.

– Матінко рідна, – вишепотів розгублено. – Це ж я мало що на птаха не перекинувся!… Оце так-так! Не здурив дідусь… – І тоді вигукнув на повні груди: – Е-ге-ге-гей! Людоньки!!  Я літатиму!

Захар нахилився, щоб підняти з трави чарівні пір’їни, що випали з розтулених пальців, і несподівано вздрів перед собою розпростерту долілиць нагу жінку… З її спини стриміла його власна стріла. Та самісінька, якою він щойно підбив беркута!

Усіх цих вражень виявилося занадто багато. Несподівана слабість огорнула юнака, ноги підкосилися, і він мимоволі опустився на коліна.

– Захар, у свої двадцять літ, був не з полохливого десятка. Довелося йому раз і з ведмедем сам на сам зустрітися. Бачив він і чабанів, розтерзаних вовчими іклами. І тих, хто не зміг утриматися на високій кручі. Якось допомагав дорослим чоловікам виймати з води цілу родину односельців, що втонули в бурхливих водах весняної повені. Коли Захарові було лише дванадцять, покійний батько врятував його від рисі. Зарубав ту барткою просто на синових плечах. При згадці про той випадок, парубок  мимохіть торкнувся долонею кількох горбочків, що залишилися на потилиці від зубів звіра. Врятувала його тоді лише батькова вправність і щаслива зоря, під якою мав народитися. Але зараз перед Захаром лежала не звірина, а людина. Яку він убив! Рана ж бо виразно вказувала, що стріла прохромила серце.

– Пити… – ледь чутно прошелестіло поруч.

Виявилося, що за той час, поки Захар намагався втамувати в собі нудоту, яка підкочувалася до горла, жінка перевернулася навзнак і тепер очікувально дивилася на парубка.Стрівшись із нею очима, він знову відчув у погляді біль, докір і ще щось, схоже на … насмішку.

– Пити… – жінка повторила своє прохання виразніше, і парубок поквапився піднести до її перешерхлих уст шийку баклаги. Водночас намагався не бачити древка стріли, що все ще стриміла з лівої півкулі грудей, похитуючись у такт подихові.

Жінка