Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

цивілізації» не створюють хибного враження, нібито цивілізація похвальна, племінні мисливці-збирачі — жалюгідні, а останні 13 тис. років були періодом невпинного прогресу до більшого щастя? Насправді я не вважаю, що індустріалізовані держави «кращі» за племена мисливців-зби- рачів або що відмова від мисливсько-збиральницького способу життя і перехід до опертої на залізні знаряддя держави була «прогресом» або призвела до зростання щастя людини. Моє власне життя розколоте між містами Сполучених Штатів і селами Нової Гвінеї, і з цього досвіду я виніс змішане враження про так звані блаженства цивілізації. Скажімо, порівняно із мис- ливцями-збирачами громадяни сучасних індустріалізованих держав отримують краще медичне обслуговування, мають нижчий ризик насильницької смерті та вищу тривалість життя, але вони отримують значно меншу підтримку від друзів та розширеної родини. Вивчаючи такі географічні відмінності між людськими суспільствами, я не керуюся мотивом звеличення одного суспільства над іншим, а просто прагну збагнути, що відбулося в минулому.

Але чи потрібна ціла книжка, щоб відповісти на питання Ялі? Хіба ми ще не знаємо відповіді? Якщо так, то що це за відповідь?

Найпоширеніше, мабуть, пояснення явно або неявно спирається на припущення про біологічні відмінності між народами. Протягом століть після 1500 р. н. е. європейські дослідники довідалися про величезні відмінності в технологіях та політичній організації між народами світу і припустили, що ці відмінності зумовлені різницею в природжених здібностях. Коли з’явився дарвінізм, це пояснення переформулювали в категоріях природного добору та еволюційного спадку. Технологічно примітивні народи вважалися еволюційним тліном переходу від мавпоподібних предків до людини. їх заміщення колоністами із індустріалізованих суспільств втілювало виживання найпри- стосованіших. Коли ж згодом постала генетика, пояснення знову переформулювали. Цього разу європейців представили як генетично кмітливіших від африканців, а надто від аборигенів Австралії.

У наш час окремі групи західного суспільства публічно засудили расизм, однак багато (ба навіть більшість!) мешканців Заходу і далі в приватному колі або підсвідомо дотримуються расистських пояснень. У Японії та багатьох інших країнах такі пояснення досі без будь-яких церемоній виносяться на загал. Коли мова заходить про аборигенів Австралії, навіть освічені білі американці, європейці та австралійці погоджуються, що в них є щось примітивне. Ясна річ, вони виглядають інакше, ніж білі. Багато із живих нащадків цих аборигенів, переживши добу європейської колонізації, досі не можуть знайти собі місця в економіці білого австралійського суспільства.

Ось як виглядає нібито неспростовна аргументація на користь примітивності аборигенів Австралії: якщо білі прибульці до Австралії лише за одне сторіччя після колонізації материка зуміли створити там письменну, індустріалізовану, політично централізовану державу, що спиралася на використання металевого знаряддя та виробництво харчу, то аборигени, населяючи його впродовж попередніх 40 тис. років, жили весь цей час племенами мис- ливців-збирачів і не спромоглися навіть на винайдення металургії. Ці два почергові експерименти з людського розвитку відбувалися в тому самому довкіллі, тож єдиною змінною в них були люди, які займали це довкілля. Які ще потрібні докази, аби остаточно утвердитися на думці, що відмінності між суспільствами аборигенів Австралії та європейців зумовлені різницею між людьми, які їх створили?

Заперечити проти такого расистського пояснення можна не лише на тій підставі, що воно огидне, а й через його хибність. Поки що немає надійних доказів існування різниці між народами за кмітливістю, яка б відповідала технологічним відмінностям між ними. Мало того, невдовзі я поясню, чому вважаю, що сучасні народи «кам’яної доби» в середньому, мабуть, кмітливіші або принаймні не менш кмітливі, ніж індустріалізовані народи. Ба більше, у п’ятнадцятому розділі ми побачимо, що, хоч як це парадоксально, білі прибульці до Австралії не заслуговують на похвалу, яку їм зазвичай висловлюють за створення письменного індустріалізованого суспільства з іншими чеснотами, які я перелічував вище. Крім того, чимало народів, які донедавна користувалися відсталими технологіями, як-от аборигени Австралії та ново- ґвінейці, запросто опановують індустріальні технології, тільки-но отримують до них доступ.

Когнітивні психологи спрямували чимало зусиль на пошук відмінностей за інтелектом (зокрема 1Q) між народами різного географічного походження, які тепер мешкають в одній країні. Зокрема, багато американських психологів упродовж десятиріч намагалися продемонструвати, що чорні американці африканського походження від народження менш кмітливі, ніж білі американці європейського походження. Однак нам добре відомо, що народи, яких порівнювали в ході досліджень, жили в різних соціальних середовищах і мали різні шанси на отримання освіти. Цей факт удвічі ускладнює перевірку гіпотези про зв’язок між інтелектуальними та технологічними відмінностями. По-перше, навіть у дорослому віці наші когнітивні здібності перебувають під сильним впливом соціального середовища, в якому ми провели дитинство, і цей вплив не дає змоги розпізнати будь-який вплив попередніх генетичних відмінностей. По-друге, тести розумових здібностей (той-таки 1Q) здебільшого вимірюють засвоєний культурний багаж, а не чисту природжену кмітливість. Через ці безсумнівні впливи раннього середовища та засвоєного знання на результати тесту IQ зусилля психологів переконливо підтвердити декларовану генетичну неповноцінність небілих народів поки що йдуть намарне.

Моя позиція в цій суперечці витікає із тридцятитрьохрічного досвіду роботи із новоґвінейцями всередині їхніх уцілілих суспільств. Із самісінького початку роботи з ними вони вразили мене тим, що в середньому були кмітливішими, меткішими і красномовнішими та більше цікавилися оточенням і людьми, ніж пересічні європейці або американці. В деяких завданнях, які можна резонно вважати відображенням окремих аспектів функціонування мозку, як-от спроможність сформувати в голові карту незнайомої місцевості, вони значно тямущіші, ніж жителі Заходу. Звісно, новоґвінейці здебільшого гірше виконують завдання, до яких жителів Заходу готували з дитинства, а їх ні. Тому коли неграмотний новоґвінеєць із віддаленого села відвідує місто, для жителя Заходу він виглядає дурнем. Із іншого боку, я постійно відчував, яким дурнем я виглядав перед новоґвінейцями, коли просувався із ними лісовими нетрями, проявляючи свою недотепність у найдрібніших справах (як-от не збиватися із лісової стежини або створювати укриття в лісі), до яких новоґвінейців готували з дитинства, а мене — ні.

Можна легко навести дві причини, чому моє враження, що новоґвінейці більш тямущі ніж жителі Заходу, може виявитися правильним. По-перше, європейці протягом кількох тисячоліть жили у густонаселених суспільствах із централізованою владою, органами охорони порядку та судом. У таких суспільствах головною причиною смертності були інфекційні епідемічні хвороби (приміром, віспа), притаманні густонаселеним територіям; насильницька смерть від убивства траплялася відносно рідко, а війна була радше винятком, аніж правилом. Більшість європейців, яких пощадили смертоносні інфекції, також урятувалися він інших причин смертності і передали свої гени у спадок. Сьогодні більшість живонароджених немовлят переживають смертоносні хвороби і дорослими народжують дітей, незалежно від рівня своєї кмітливості та якості успадкованих генів. На відміну від них новоґвінейці жили в суспільствах із замалою