Читати книгу - "Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла"

на поверхні тримають усе потрібне людині», інакше вона могла б не працювати» (42–43), тож і людиною б перестала бути. Прихованим був і вогонь. А що «хитромудрий» Прометей викрав його для людей (51–52), то зробив для них не вельми добру послугу — «на превеликі собі й прийдешнім людям страждання» (56). Цю думку, до речі, розвине згодом Горацій: «Так, зухвалий Япета син / дав людині вогонь, хитро украдений / із етерних палат, — і вже / за сухотами вслід свіжих гарячок рій / землю заполонив, а смерть / неминуча колись, але повільна ще, / відтоді наддала ходи» (Оди, І, 3)[4].

А ті страждання, що їх обіцяє людям Зевс, самі ж вони, люди, й готуватимуть собі: «Що буде згубним для них, того жадатимуть серцем» (58). Не забув тут поет про зловтішну усмішку, чи навіть сміх Зевса: знав же «людей і богів усіх батько,» (59), що проти «згубного», того, що прекрасне зовні й гидке всередині (далі — історія зі «скринькою», точніше з «бочкою» красуні Пандори), людині годі встояти. Знову ж — виразна спроба засобами міфології пояснити вже не тільки видимий космос, а й невидимий, мікрокосм, внутрішній світ людини, — звідки всі ті «брехні, крутійства, вдача лиха, до підступів скора» (78), звідки всі біди, якими «сповнена земля, ущерть переповнене й море» (101).

Ось тут і починаються найвідоміші пасажі поеми про чотири віки — людські покоління, що змінювали одне одного, точніше — про п’ять: між мідним і залізним віком Гесіод поміщає ще одне — покоління героїв (подальші поети його опускають), що викликано було, припускають дослідники, чисто релігійними вимогами, зокрема, вшануванням предків.

Міф про чотири віки в поетичній формі представляє уявлення стародавніх про поступове «погіршення», «здрібніння» людей, що можна б увиразнити одним словом: «деградація» (лат. degradatio — сходження сходинками вниз; пор. англ. «descendant» — нащадок, тобто той, хто спускається вниз; щось подібне в нас: спадкоємець). Це уявлення в поетичну формулу увібрав Горацій наприкінці однієї із своїх «Римських од» (III, 6): «Чого не сточить Часу злобливий зуб? / Батьки минулись, гірші, ніж предок був, / на світ явивши нас, марніших, / ми — ще марніше дамо поріддя». Пригнічений кривдами свого часу, залізного віку, Гесіод прохоплюється непідробним зітханням: «О, якби-то не жить мені в п’ятім людей поколінні — / Чи то умерти б раніш, а чи родитись пізніше!» (174–175), що через віки знайде відгомін у Сенеки («Чому мене кинуто саме у цю точку часу?»), а згодом — у Паскаля: «Чому я опинився саме у цій точці часу й простору?»…

«Злу вже ніщо на заваді не стане» (201) — вкрай песимістична кінцівка розповіді про тих п’ять, одні від одного гірших, людських поколінь. Одразу ж після цього й читаємо згадану вже, вперше засвідчену в літературі, байку — про яструба й солов’я (202–211), що в алегоричній формі мовить про разючі несправедливості тодішнього життя — про пиху та захланність беотійських володарів-дарожерів. І такий же песимізм — в останніх рядках байки: «Глупий — хто із сильнішим надумав посперечатись: / не переможе, а до ганьби — ще й муку приточить».

Далі — засторога для Перса: «Ти ж голос правди, Персе, почуй, а гордині — цурайся». Згодом, показавши, як гарно живеться там, де злагода й справедливість (згадуємо співану у нас пісню «Де згода в сімействі…»), і, навпаки, які біди зсилає Зевс на кривдників, — перестерігає й самих володарів: «Дбайте про те, владарі-дарожери, щоб не чинити / Кривди, а щоб кривосуддя чинити — й не помишляйте» (263–264).

Після цих засторог починаються стислі, часто в межах одного гекзаметра, моральні настанови (265–382), які могли б існувати й поза рамками поеми саме як афористичні повчальні вислови. І тут, щоб іще більше проакцентувати чорну несправедливість, з якою зустрічається в житті проста людина, поет озвучує парадоксальне зізнання: «Нині й сам між людьми жити чесно я не хотів би, / й сина б до чесності не закликав: що менше у кого / честі, то швидше такий доможеться правди у світі» (270–273). Але одразу й спохоплюється: «Та Громовержець, вірю, однак, цього не потерпить». І, врешті, — найповажніша засторога: «Хто ж неправдиві даватиме покази, хто присягає / криво, хто Правді ран завдає, лиходій з лиходіїв, — / хиріти будуть у нього нащадки, щораз марніші» (282–284). При тій засторозі знову мимоволі згадуємо Горація: «…ми — ще марніше дамо поріддя»…

У деяких настановах морально-етичного характеру знаходимо тонкі психологічні спостереження, що засвідчують зацікавлення Гесіода внутрішнім світом людини, станом її душі — настроями: «Щирий дарунок — добро, грабунок — зло, гідне смерті. / Хто ж бо від серця дає, такий і радітиме серцем, / хоч би й багато давав, на душі йому весело буде. / Хто ж самовільно урве щось собі, нахаба без стиду, / хай якусь дрібку, та дрібка йому тягарем буде в серці» (356–360). Втім, зауважмо, якщо той нахаба — без стиду, то ледве чи відчуватиме якийсь тягар чи докори сумління. Ось чому тут так часто звучить поняття «сором», втрата якого — загалом втрата людяності.

І лише у другій половині поеми, починаючи з 383 вірша, мова заходить про зазначені у заголовку «роботи». Ця частина починається з погляду на зоряний «годинник», який вказує хліборобові, що й коли робити: «Щойно Плеяди, доньки Атланта, з’являться в небі — / жнива розпочинай, а заходять — берися до плуга». У низці практичних порад, іноді дивних для нас, іноді таких, що й усмішку викликають, пізнаємо побут і звичаї простих селян, чуємо їхні голоси (453–454), переймаємось їхніми настроями (451); а завдяки реалістичним описам, здається, й самі всім тілом відчуваємо то потужне дихання пронизливого північного Борея, — наче таки ми йдемо, нагнувшись, із ціпком, проти вітру, наче й нам січе в очі сніг, як у нашому січні (533~535), — то озвучену лящанням цикад жагучу спеку (582–588), то, знайшовши затінок, за приписами стародавніх, розводимо джерельною водою «біблінське вино», аби, присівши на травиці в колі беотійських рільників, запивати скромний полуденок (589–596): художнє слово, «дар безсмертних богів», розмиваючи часові й просторові межі, єднає людей, дарма що вони — «смертні»…

Море, без якого греки й не мислили себе, яке так багато підказало їм у створенні зображувальних засобів та в пізнанні світу, те море, коли йдеться про торговельні дороги в ньому, у розважних і поміркованих викликало не вельми велике захоплення, радше — недовіру, надто вже різними були ті дві борозни: на суходолі — й