Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

Це питання застало її зненацька. Спогади, які вона намагалася тримати подалі, спливли у свідомості.

— Моє дитинство було непростим, але... воно навчило мене цінувати те, що я маю зараз, — відповіла вона, намагаючись говорити обережно.

Сара не відступала:

— Ви виглядаєте як людина з великим внутрішнім світом. Що допомагає вам залишатися такою сильною?

Емілі відчула, як стискається серце. Вона подивилася на Річарда — його обличчя було кам’яним.

— Напевно, це слова моєї мами. Вона завжди казала, що я сильніша, ніж думаю. Іноді це допомагає, — сказала вона, стискаючи руки, щоб заспокоїти тремтіння.

— Це так зворушливо, — сказала Сара з теплою посмішкою. — А чи можете ви поділитися моментом, який вас змінив?

Емілі хотіла відповісти щось стандартне, але всередині неї щось змінилося.

— Моментом, який змінив мене... — вона зробила паузу, дивлячись на свої руки, — був день, коли моя мама сказала мені про свою хворобу. Вона тоді сказала, що навіть коли не буде поруч, я повинна боротися за своє щастя.

Річард ледь помітно насупився, але Сара була захоплена цією відповіддю.

— Це неймовірно. Дякую, що поділилися цим, — сказала вона щиро.

Інтерв’ю тривало ще кілька хвилин, але Емілі більше майже не відповідала. Її думки залишилися на словах про маму. Коли журналістка пішла, Річард подивився на Емілі з тим самим холодним поглядом.

— Ти переходиш межу, — сказав він тихо, але з погрозою в голосі. — це останній раз, коли ти вирішуєш говорити щось, що не входить у наш сценарій.

Емілі мовчала. Але всередині неї з’явився ледь помітний проблиск надії. Вперше за довгий час вона сказала щось справжнє. І, можливо, це був перший крок до того, щоб повернути собі життя.

Того ж вечора вони повернулися додому. Річард був задоволений, а це траплялося нечасто. 

— Ти сьогодні не зробила жодної помилки, за виключенням тієї відповіді про маму, — сказав він, сидячи у своєму кріслі. — можливо, є надія, що ти зможеш відповідати моїм стандартам. 

Емілі кивнула, не знаючи, як реагувати. 

— Завтра ми нікуди не йдемо, — додав він. — але це не означає, що ти можеш розслабитися. 

Вона хотіла сказати щось, але замість цього піднялася й пішла до своєї кімнати. 

Уночі вона знову тримала фотографію мами. 

— Мамо, я більше не можу, — прошепотіла вона, притискаючи фото до грудей. — але я не знаю, як вирватися з цього.