Читати книгу - "Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео"

– Привіт, – посміхнулася до нього, піднімаючись з лавки. – Ви що тут робите?

– Дивне питання, взагалі-то я навчаюся в цій Академії. І щойно в мене закінчилася лекція.

– Я просто думала, що поки йде відбір…

– Я буду в Палаці, – завершив він мою думку, – щоб обрати ту єдину та на все життя?

– Щось типу цього, – кивнула я.

– І так, і ні. Я маю завершити освіту, для мене це зараз більш пріоритетне завдання, ніж обрання фаворитки. За відбір відповідає Люція та інші поважні террі, – він промовив це настільки байдуже, наче для нього і справді цей відбір не несе ніякої цінності. Так, формальність.

– Я думала, вам важливо самостійно обрати ту, хто буде до вподоби… І для вас також важливі почуття та кохання? Хіба ні?

– Почуття, кохання, – зітхнув спадкоємець. – Мене про це ніхто не питає… Як й дівчат, які беруть участь у змаганнях.

– Я так й думала. Ці відбори – цілковите знущання…

– Це я винен, що ти не пройшла випробування у Примарному лабіринті, Саламандро, – раптом промовив він та кинув на мене винуватий погляд.

– Чому? – здивувалася я, адже вважала, що то матір допомогла мені втекти з ненависного палацу.

– Примарний лабіринт – іспит для найсильніших, зазвичай його проводять у фіналі… Я не знав, що він вибере тебе… що, на його думку, ти слабка та… – Тайпан різко замовк й торкнувся моєї руки, викликавши хвилю тремтіння, а десь в області серця щемливе тепло. Я підняла на нього погляд, і наче розчинилася в синіх очах. Він дійсно вважав себе винуватим. Я це відчула…

– Це було моє бажання, – прошепотіла я. – Я не хотіла далі грати в ці брудні ігри.

– Я зовсім тобі не подобаюся? – запитав він із сумом.

– Справа не в тобі, Тайпане… Я… Я просто не хочу брати участь у боротьбі за іграшку. Не хочу… – промовила я, не помітивши, що звернулася до імператорської особи на ти, тільки його, схоже, це не зачепило.

– Ділитися? – зухвало перебив він мене та раптом обійняв.

– Саламандро, я вже говорив тобі, що ти надзвичайна, й повторюю знов. Ти особлива. Я зрозумів це, як вперше побачив. І так, я цілком тебе розумію, я теж проти цього дурного відбору, але на мене тисне батько. А на нього… Його найближчі конкуренти…

– Дай вгадаю. Анаконди? – хмикнула я.

– Так, як ти здогадалася?

– Пташка розказала, – махнула рукою.

– Цікаво, що то за пташка… – хмикнув Тайпан.

– Одна з тих, хто точно знає про їхню причетність до загибелі мого прадіда Оріона, – зітхнувши відповіла я.

– Зрозумів, – його обличчя раптом змінилося. – Сьогодні чудовий вечір. Як що до прогулянки? – різко змінив спадкоємець тему розмови.

– Сьогодні? Зараз? – розгублено закліпала очима я.

– Так. Хочу провести цей вечір з тобою. Ти не проти?

– А як  же наречені та відбір? Палац? Нас можуть побачити разом…

– До прірви той Палац та наречених. Я хочу провести цей вечір з тобою. Я маю на це право, поки поруч немає офіційної фаворитки, – він простягнув мені руку. – Ходімо?

Я не знала, що відповісти на це раптове запрошення. Як взагалі себе поводити поруч із ним. Але щось всередині мене змінилося при його появі. Десь всередині мене зароджувалися незнайомі досі почуття... Я усміхнулася та нерішуче вклала свою долоньку в його.

– Ходімо, – промовила я.

Тайпан повів мене за межі Академії до центральної площі Архарду. Тут було багато закоханих парочок, молодих мам з дітками, які прогулювалися чи сиділи на майданчику з тренажерами та гойдалками. Тут була дуже гарна алея з фонтанчиками, поміж яких бігали дітлахи.

Ми зупинилися неподалік затишного вуличного ресторанчика, що розмістився на гірському плато з неймовірним краєвидом на скали.

– Може, повечеряємо? Я з самого ранку нічого не їв, – запропонував Тайпан.

– Добре, – погодилася я, пригадавши, що й сама їла лише вранці, а день був насичений.

Тайпан зробив замовлення та перевів на мене свій погляд. В його очах плескалися тепло та турбота. Він з цікавістю вивчав мене, і я почувалася не зовсім затишно. Здавалося, я все для себе вирішила – мені байдуже на нього, на цю імперію, на всі їхні правила, але…

– Розкажи про себе, – попросила я.

– Що саме тебе цікавить? – примружився він.

– Яке воно життя принців?

Тайпан невесело посміхнувся, зітхнув та тихо промовив:

– Непідвладне нам, від нас завжди чогось очікують, спостерігають, не можна ані на хвилину розслабитися…

– Не хотіла я б такого життя…

– Але ти теж належиш до знатного роду…

– Це лише слова. Я досі не знаю нічого про своє минуле.

– Ну, про Анаконд ти вже знаєш…

– Так, сьогодні дізналася. Але чим більше відкривається інформації, тим більше мені кортить дізнатися все, що приховують про справжнє минуле мого родоводу.