Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

Селищний відділок поліції був розташований на головній площі — на першому поверсі двоповерхової будівлі з великим бетонним ґанком і синім написом «ПОЛІЦІЯ» на дашку. Колір літер «П» і «О» був глибокий і чистий, а самі букви видавалися новими. «ЛІЦІЯ» було написано темнішим відтінком, і в літері «Я» зяяла дірка, крізь яку виднілася жарівка. Вікна ліворуч від входу були заґратовані характерними решітками, праворуч — затулені банерами «Ксерокопія» та «Термінове фото».

Сама дільниця складалася лише з двох приміщень. Кімната для прийому громадян — великий стіл (коло нього чомусь лавка, а не стільці), порожні стенди «їх розшукує поліція» на стінах, шерега відкидних оббитих дерматином крісел, як у старих кінотеатрах — і, власне, кабінет дільничного. Теж обставлений абияк: два столи літерою «т», крісло, двоє стільців, старі шафи, здоровецький пофарбований в сіру барву сейф.

Дільничний Субота курив просто в кабінеті, поклавши ноги на стіл. Андрій мовчки увійшов, сів навпроти Суботи і теж поклав черевики йому на стіл. Дільничний звів брови, сторопівши від такого нахабства. Витріщившись на перемарані бурою лемішкою підошви і на те, як із них стікає брудний сніг, Субота глухо гикнув. Обидва сиділи, задерши ноги на стіл, і ніхто не хотів забирати їх перший. Наче вони — двоє льотчиків, що атакують у лоб, коли не можна звертати першим.

— Не сидиться тобі спокійно, га? — не втримавшись, буркнув Субота.

Андрій проігнорував його репліку, вдаючи, що страшенно перейнятий оглядом стелі. А тоді, наче вперше помітив поліцейського, що сидить навпроти, раптом завзято запитав:

— Шо будемо робити, Віталька?

— Шо-шо? — не второпав дільничний.

— «Шо-шо» — цікава думка, — зітхнув Андрюха і підвищив голос, ніби Субота був тугий на вухо: — Кажу, як будемо жити і працювати? Чи є у вас план, містере Фікс?

— Сам ти Фікс… — Субота набурмосився і зняв ноги зі столу. — Граблі прийми…

Андрій витримав паузу — саме таку, щоб Субота встиг набрати повітря, наміряючись повторити прохання — і поволі зняв черевики зі столу.

— Слухай сюди… — довірчо мовив він і нахилився до Суботи. — Бути не може, щоб ти був такою сволотою.

— А ти, тіпа, святий… — огризнувся той.

— Як це — ви не шукали дитину, бо їй краще померти!

— Та причому тут! Просто пояснив тобі… Що все одно шукати немає смислу.

— Чого ж так?

Субота випустив носом дим.

— Бо вона в заметіль загубилася! Якщо тієї ж ночі в снігу не замерзла, значить — заблудилася в катакомбах. У нас під селищем — закинуті каменярні, поняв? Туди через любий стік попасти можна. Чи впасти. Ясно тобі?

— А що за стоки?

— Ливнівка. Каналізація для дощових вод. Рішотки по боках дороги. Вєчно то вкрадуть, то посунуть. Щитай дірка в каменярні! Туди і взрослий пролізти може, а дитина тим паче. Або з заводу зайти — тоже можна. А вийти — хріна з два! Такий лабіринтисько… А ще й газ отой. Метан. Я б туди хоч і сотню людей завів, то усі б сто і заблудилися — й усе.

— А відразу тієї ночі — шукали?

— Аякже! Я ж сам і шукав. Ото як Гала сказала, що дитина пропала, ми з нею сіли в машину й об’їздили все селище!

— І? Просто вдвох проїхалися по вулицях?

— Чого ж удвох! Захар іще! Він у нас, типу, главний пожарник. Тільки в нього авто немає. Але вони з пацанами тоже ходили, на подвір’ях даже дивилися, отих, покинутих… Десь цілу годину, навєрно.

— І все?! Година млявих пошуків — і заспокоїлися?!

— Так а що ж іще! Мело ж так, шо не видно ні хріна! І утром тоже ходили.

— Ви геть очманіли?

— А ти візьми мене і довбешкою об стіл стукни! Чи як вас у Києві учать? — він набурмосився.

Андрій потарабанив пальцями по столу.

— Є ручка? — запитав Суботу.

Той мовчки поліз у шухляду. Поклав перед ним пластикову ручку з погризеним ковпачком.

Андрій промовисто покрутив її в руках, виразно роздивляючись сліди від зубів.

— Бачу, ти хлопець нервовий…

— Не твоє діло, — буркнув Субота.

— А металевої нема?

Той похитав головою.

— А в лікарні була, — повідомив Андрій. — На підвіконні. Красива така металева ручка. Мабуть, лікар залишив. І знаєш, що з нею утнула Надина мама? — він витримав паузу. — Встромила собі в шию. А знаєш чому?

— Больна на голову — от чому! — буркнув Субота.

— Тому, що хтось переконав її, наче дитина вже мертва! Хтось, хто носить гумову маску з намальованим лицем.

— Це вона тобі таке розказала?

— Я знаю, до чого ти ведеш. Але людина в точнісінько такій самій масці намагалася мене переїхати. У Києві, якраз напередодні від’їзду. Бамц! — Андрій плеснув у долоні, і дільничний кліпнув. — Я дивом устиг відскочити. Увага, запитання: ти бачив десь таку маску?

— Узагалі-то, ні, — хитнув головою Субота.

— Добре… Ну, а горе жінки, яка божеволіє від думки, що втратила дитину, — можеш собі уявити?

— Лучче б вона її шукала, — насупився Субота.

— Не можеш, — зітхнув Андрій. — І в самого ще дітей немає, так?

— Дитина загубилася в заметіль, казав же тобі… Шукай не шукай…

— А інші всі — теж у заметіль загубилися? Чи їм усе-таки хтось допоміг загубитися?

Субота скривився:

— Тільки оце не треба тут казок про маніяка…

— Цікава версія, до речі.

Субота поморщив чоло:

— В смислі?

— Про маніяка. Мені ж не почулося? Вона, до речі, пояснює, як примудрилася загубитися маленька дівчинка, яку мама замкнула у квартирі.

Субота завмер, вняпившись у Андрія уважним поглядом. Повільно, наче брудна калюжа під черевиком, по його обличчю розповзлася недобра посмішка.

— А ти в нас фантазьор, — протягнув він.

— А є інше пояснення?

— Вона пришелепкувата, скільки ще казати! Таких дітей узагалі не можна самих лишати! А мати пішла. От вона взяла і вийшла. Хтозна, що там у неї в довбешці твориться. Може, погуляти захотіла. Чи — до мами.

— Ага, так… — Андрій кивнув. — Ага… Але ж квартиру ти оглядав?

— Так а що там оглядати… — звів плечима Субота. — Дивився, канєшно. Все в порядку. Пішла з кінцями, і все.

— То давай і я погляну. Ти ж не проти? Раз мої консультації поки що не дуже потрібні.

— Можеш туди хоч переїхати, — форкнув Субота, і його відстовбурчені вуха налилися червоним. — Ти, кстаті, папку приніс? У сейфі зберігати положено…

— У готелі залишив! — Андрій картинно плеснув себе по чолу. — Ти б хоч попередив чи як…

— Завтра хоч принеси… Казав же тобі…

— То я піду, —