Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

— Ми мусимо його відвезти, щоб він перележав, десь перебув ніч. Щоб його оглянув лікар.

«О, Господи! — нажахано майнуло Штефкові. — Та він же, напевно, гомик, а це його коханець. Господи, яка гидота!»

— К тебе едем, так надьожнєй! — раптом обернувся Шура обличчям до Степана.

— Та ти шо, старий, у мене ж жінка вдома…

— У мене тоже. Моя не сама… А в тебе нікого не може бить.

— А якщо він загнеться в мене? Шо тоді? Як я поясню мєнтурі, звідки в мене в хаті труп із явними ознаками наркотичного передозування?

— Він не загнеться, тільки йому нада помогти… Ти мусиш це зробити. Ти ж хрістіанін? Селі зараз не заберьош його, він просто здохне, скопитіцца тут, у тебе на глазах, старічок, — Шура обережно опустив тіло на забльовані кахлі підлоги й, упритул наблизившись до Штефка, поклав йому руку на плече, зазирнув в очі й промовив:

— А тагда… запомни його лічіко, вніматєльно приглядись до нього, очінь вніматєльно!.. Патаму што його дух буде приходити до тебе каждую ночь… Ти, Стьопа, уже нікагда не зможеш спати спокойно… Карочє, питання не обсуждається. Визивай таксі…

Степан здригнувся від неприємного спогаду, який ще й досі мав на нього моторошний сугестивний вплив. Усе довкола підв’язано одне до одного в складному неповороткому механізмі, де кожна ланка тримається за інші, але й ті, своєю чергою, підтримують одна одну.

Потрібно пропхати узгоджених кандидатів — від влади, а в найкритичніших випадках — «мочити» конкурентів. Компромат уже наскладаний у банки, законсервований і лише чекає свого часу. Відповідні люди працюють на «журналістські розслідування», вишукуючи людей, готових перед камерами дати псевдосвідчення, звинувачуючи «чужих» у всіх можливих гріхах. А коли вдасться розкопати щось справжнє, тоді «хазяї» вже не скупляться на премії. Тільки от ніхто собі не завдає клопоту порпатися. «Мочарня» надто вже примітивна, докази притягнуті за вуха. Позови в суд натомість реальні, ще реальніші ті суми, які вказані в тих позовах…

До своїх кабінок, відгороджених одна від одної змієподібною пластиковою стіною, заходять журналісти, у «курилці» кучкуються оператори. Степан прислухається до монотонного гудіння людських голосів, дзижчання комп’ютерів і принтерів. Він ніяк не може збагнути того, що чує від цих людей: невже вони вірять у всі ці вигадки, якими їх щодня вже протягом кількох років годують редактори та директори? Невже можна вважати темінь світлом і пишатися приналежністю до зла? Невже є виправдання вбивствам, грабежам й іншим важким злочинам?..

Частина 19

Говорити йому все важче. Він забуває, про що. Марко, Мирон, Шура, Стьопа, Тома, Аня, особливо Аня. Усі історії переплутані. Починає світати. Віктор раптом на півслові вмовкає. Замість закінчення — хропіння. Я беру до рук його записи, гортаю, читаю. Не можу відірватися. Я б так не писав, так би ніхто не писав, навіть найгірший письменник, але з цієї пісні жодного слова не викинеш.

«Наші речі так само недовговічні, як і ми, може, навіть ще минучіші; однак у них закладена дивовижна сталість і незмінність, якої люди позбавлені; саме вони, а не ми здатні зберігати в собі минуле таким же чуттєвим, яким воно вже ніколи не постане для нас. Наші речі — це наша пам’ять. Дрібниці (такі як, скажімо, іграшковий Дід Мороз із позліткою, яка, якщо торкнутися до крихітної смішної фігурки, залишалася на шкірі) мають усі властивості машини часу, вихоплюючи із сум’яття подій конкретну мить, тим чи іншим чином прив’язану (пов’язану) саме до них.

У того Діда Мороза (чи Волохатого Миколая, як тоді називав його Марко) до маківки була причеплена шнурівка, теж укрита позліткою. Саша любила тримати іграшку за цей жовтуватий мотузок, намотувати його на пальці; притуляти річ до обличчя. Її щоки потім зблискували на світлі крихітними зірочками, наче то був грим кіноакторки. Вони почепили Діда Миколая над дверима при вході — Марко забив у деревину цвяшка, але спершу — пальця. Він заскавчав, наче побитий вуличний пес, застрибав, розмахуючи долонею та закочуючи від болю очі.

Саша співчутливо торкається хлопцевого плеча, він обертається, крізь сльози дивиться на неї та бачить — всього за крок — її великі, переливчасті очі, червонясту сітку судин у білку, чорні бездонні зіниці, розлиту нафтову пляму очних яблук. Їхнє дихання стикається: тепла вуглекислота з домішками запахів з’їдених яблук, супів, картопляного пюре чи ще якоїсь гидоти, шлункових соків: кислот і лугів… Палець синіє і брякне, біль проривається разом із пульсом, смикаючи руку, наче електророзряд. Вона гладить його долоню своєю. Підносить її до обличчя, до вуст, схиляється і злегка цілує… Йому перехоплює подих від цього лоскітливого торкання, від дмухання, що збуджує шкіру ніжністю…

Усе подальше життя він пам’ятатиме цей дотик (невинність утрачають лише раз — навіть чоловіки), жодна жінка вже не зможе витіснити зі спогадів цей хиткий розпливчатий образ, цей міф, цю легенду, мрію, яка, навіть здійснившись, не стала реальністю і, спотворивши себе ж, не вивітрила з мозку ореолу юнацької романтики.»

Більш як півроку тут зима — не температурна, не календарна й навіть не географічна, а просто — зима. Холодне, аж мокре повітря робить шерехатою шкіру обличчя та рук, холодні люди викликають шершавість духу. Терпнуть пальці, бо погано циркулює кров, у долоні заходять шпари, обвітрюються вуста. Сніг здебільшого брудний, чорношкірий…

Крихти на столі, переривчатий білий слід від олівця, що є засобом проти тарганів — таких собі всюдисущих бридких коричневих комашок із багатьма лапками й вусиками, які жеруть усе, що є довкола, — від жовтих сторінок неторканих книг до крихітних шматочків людського м’яса. Так вони (люди) і зникають — кавалок за кавальчиком їх переносять зі скелету в брудні смердючі нірки, де аж кишить від мімікрійних порухів маленьких потвор…

«Пити — це нудно, але є бодай якесь заняття». Степан слухав, а чи лише вдавав, що слухає, цих паскуд, які наввипередки хвалилися йому своєю ненавистю та ступенем її реалізації, і потроху ковтав алкоголь. Бридку горілку з дрібкою лимонного емульгатора. Він робив дрібні регулярні ковтки — так його навчив пити якийсь чи то німець, чи то австріяк. Від цього буцімто швидше п’янієш; а чи навпаки — повільніше?.. Хлопці — його ж вихованці — результат його праці — уже забріхувалися, намагаючись в азарті розмови виставити себе перед шефом якомога затятішими паскудниками.

— Ми