Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Мама розповіла мені, як мій батько завоював її серце, попри голоси тих, хто доводив їй, що він не буде хорошим чоловіком і не зможе забезпечити її спокійним життям. Вона описала тогочасного Араса, як гордівливого та пихатого молодика, що окрім своїх бажань не бачив нічого іншого. І як довгими роками він змінював себе заради того, щоб довести їй, що він дорослий чоловік, а не хлопчисько.

Сам же Арас Бура мав за плечима багато історій з його життя, які він ніколи не зможе розповісти жодній живій душі, попри усе своє бажання. Мій батько навчився бути холодним у пекельні хвилини і перш ніж приймав рішення, завжди думав тричі. Перша думка була первинною реакцією, емоційною та поспішною. Друга думка з’являлась тоді, коли він оцінював силу ворога та його мету. І третя думка була та, яка мала вірне рішення.

І озираючись на те, що я щойно скоїла, я розуміла, що піддалась своїм емоціям. Я повела себе як мала дитина, яка бажала отримати увагу і утнула якусь витівку, не зважаючи на наслідки. Мені було соромно за те, що я будучи майбутнім психіатром, не помітила, що стала жертвою стокгольмського синдрому. Я дозволила собі закохатись у людину, яка мене викрала, і це кохання було хворобливим.

Я не вважала, що маю почуття до Оразова, адже мужньо продовжувала навчатись та жити своїм студентським життям, майже не згадувала про нього та спромоглася розгледіти симпатію у Аскаті. Та одна зустріч з Дамілем Оразовим цілковито довела мені та оточуючим, що я все маленька дівчинка, що закохалась у вродливого молодого чоловіка і не може позбутись цих почуттів.

– Даміль. – кивнув Айрат, не обмінюючись жодним іншим словом та не вимагаючи від нього жодних відповідей.

– Айрат. – відказав Даміль тим же без емоційним тоном.

Я всілась на сидінні і обурено тріснула себе по чолу.

– Побачимось ввечері, Лавіка. – Аскат віддав мені мою сумку, яку я якимось чином віддала йому, коли засліплена емоціями, підбігла до Оразова.

– Побачимось. – обіцяю йому, не маючи змоги від сорому подивитись на нього. 

– Все буде добре, Лавіка. Все буде добре. – підбадьорив мене наостанок і зачинив дверцята автівки.

Скло з мого боку було приспущене, тому я мала можливість почути майже все, що міг би сказати Аскат моєму кузенові, коли той повернувся. Та все, що було сказано і запитано ніяк не стосувалось мого стану та поведінки.

– Сідай, підвезу тебе, Аскат. – запропонував Айрат, киваючи на позашляховик.

– Дякую. Та не сьогодні. Я повинен допомогти матінці з закупівлею продуктів. Вона повинна приїхати за мною за кілька хвилин.

– Тоді, бувай. Чекати тебе на вечерю? – буденно перепитав Айрат, звикнувши до частих візитів мого приятеля.

Батьки Аската та мій дядько з тіткою домовились про те, що наша дружба та студентська допомога один одному допустима, також ми можемо ходити один до одного в гості чи гуляти разом у парку, ходити в кінотеатри та кафетерії. Мої кузени вважали Аската хорошим парубком і часто запрошували його на свої дорослі хлопчачі посиденьки.

– А що готує тітка Дільзода? – перепитав Аскат, задоволено усміхаючись.

– Сьогодні рибний день.

– Тоді так.

– Передам матінці, що ти залюбки приєднаєшся. – Айрат вже прочинив дверцята зі сторони водія і майже за стрибнув на сидіння, як його гукнув Даміль.

– Айрат!

– Даміль. – кузен не поспішав зачиняти дверцята і дивився на Оразова, що підійшов до нього.

– Чи дозволиш мені запросити Лавіку на побачення? – запитав він, і швидко доповнив. – На будь-яких умовах.

– Ти сказився, Оразов? – хмикнув Айрат та вбачаючи у погляді Даміля всю серйозність запитання, важко зітхнув і озирнувся на мене. – Лавіка, ти чула? – мовчки киваю, відчуваючи тремтіння рук.

– Ти хочеш цього? – знов киваю, стримуючись з останніх сил, щоб не розревітись від радощів.

– Вона згодна. – Айрат знов подивився на Даміля. – Я не проти, але.

Завжди було але.

Айрат не був проти того, щоб я і Даміль мали змогу поговорити про все що сталось на нейтральній території. Мій старший кузен мав глибокі рубці на серці після того, як його зрадила кохана, яку віддали викрадачу за згодою родин і не бажав чути про ці традиційні руйнування життів. Він знав Даміля Оразова не лише як ворога родини, але як і людину що вміє тримати своє слово. І самопожертва Оразова зіграла величезну роль у ставленні Касимових до того, хто роками робив усе, щоб розтоптати їх.

– Я уважно слухаю. – кивнув Даміль, і моє серце завмерло, спираючи дихання.

– Тобі треба отримати згоду від мого батька та брата, а також від батька Лавіки. Якщо вони всі погодяться, то ти матимеш нагоду запросити Лавіку на годинне побачення у людному місці під наглядом.

– Добре. Коли я можу навідатись до твого батька?

– Почни з мого брата. – рекомендує Айрат і поспішно зачиняє дверцята.

Після того як я утнула таку дурість і сама напросилась на побачення з Дамілем Оразовим, ні я, ні моя совість не мали спокою. Того ж дня я подзвонила татові і вибачаючись за свою дитячу поведінку, розповіла йому усе. Батькове мовчання було лякаючим та віщувало нічого хорошого. Він вислухав мене, задав кілька поточнювальних запитань і покликав до слухавки маму.

Повторивши все, що я щойно розповіла татові та вибачаючись у кожному реченні, мені довелось пояснювати знов і знов. Мама мала інший підхід до розмов зі мною і довела мене до істеричного сміху своїми глузливими питаннями. Вона веселила мене не тому, що зневажала і не розуміла моїх почуттів, а тому що знала як я реагую на затишшя у розмовах з батьком.

– То ти дійсно хочеш піти з ним на побачення? – запитала мама, поставивши дзвінок на режим гучномовця, щоб мене міг чути і батько.

– Я думаю, що коли зустрінусь з Дамілем, то матиму змогу вирішити для себе, що все те, що я відчуваю – це лише ілюзія.

– А якщо це не ілюзія? – голос мами був рівним.

– А як я зрозумію, що це не ілюзія? Я знаю, що це моє перше кохання. Я так думаю.