Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А я прикидаю, що робитиму, — сказав шериф. Він висунув голову і величезним ручищем відштовхнув од віконця найближчого витріщаку — так легко, як відсував би фіранку, і заговорив, підвищуючи голос, але не надто: — Віллі!
Підійшов маршал — начальник поліції; він уже зміг його почути:
— Розступіться, хлопці. Дайте почути, що шериф вранці надумав.
— Чому б вам не забрати цих людей з вулиці, щоб їхні машини потрапили до міста? — сказав шериф. — Може, вони теж хочуть стати навколо і витріщатися на в’язницю.
— Ще б пак, — відповів маршал. Він розвернувся, розкинувши руки назустріч найближчим з натовпу, не торкаючись, начебто гнав стадо крупної рогатої худоби. — Ану, хлопці, — сказав він.
Вони не рухалися, досі дивлячись повз маршала на шерифа — не зухвало, ніхто навіть особливо не грубив: просто терпимо, добродушно, майже життєрадісно.
— Чому, шерифе? — почувся один голос, потім інший:
— Це ж вулиця для всіх, так чи не так, шерифе? Ви ж, городяни, не проти, якщо ми тут постоїмо — ми ж свої гроші у вас витрачаємо, так?
— Але не перекривайте дорогу іншим, хто хоче потрапити до міста, аби тут дещицю витратити, — сказав шериф. — Ану, далі кроком руш. Розжени їх з вулиці, Віллі.
— Ходіть, хлопці, — сказав маршал. — Є ж інші люди, крім вас, хто хочуть тут стати, аби цеглу подивитися. — Потім вони зрушили, але без поспіху, маршал заганяв їх назад вулицею, наче жінка заганяє курячий виводок — вона стежить лише за напрямком птаства, а не за швидкістю, не надто підганяючи курей, що дріботять у неї попереду — ляскає фартухом, бо вони не сказати щоб опираються, а просто непередбачувані, не налякані нею та ще навіть не сполохані; зупинене авто і машини за нею рухалися дуже повільно, тягнучись, повзучи з тягарем витягнутих облич; він чув, як маршал кричить на водіїв:
— Вперед! Вперед! За вами ще машини…
Шериф знову зиркнув на дядька:
— А де інший?
— Хто інший? — спитав дядько.
— Інший детектив. Який у темряві бачить.
— Алек Сендер, — здогадався дядько. — Вам він теж потрібен?
— Ні, — відповів шериф. — Просто щось його не бачу. Я здивуюся, якщо тут на селі є бодай хтось, у кого вистачило розуміння та лою в голові всидіти вдома в такий день. Ви готові? Вперед.
— Добре, — сказав дядько. Шериф був відомим водієм, який користувався машиною рік, зношуючи її, як стирається жорстка щітка: не від швидкості, а просто від тертя; зараз автомобіль уже був далеченько від узбіччя, майнув — і все, не встигли вони оком кліпнути, як машина завіялася. Дядько підійшов до них і відчинив дверцята.
— Застрибуй, — сказав він.
І тут він це промовив; зрештою, це було просто:
— Я не поїду.
Його дядько зупинився, і тепер він бачив, як той вдивляється йому в обличчя глузливо-похмурим поглядом, якому не треба багато часу, аби спинитися на чомусь; факт є фактом, і йому було це відомо, що цей зір нічого не пропускав до минулого вечора.
— Ах, — мовив дядько. — Міс Гебершем, звісно, леді, але інша особа жіночої статі — твоя.
— Погляньте на них, — сказав він, не ступивши з місця, ледь ворушачи губами. — Через дорогу. На Майдані теж, там нікого, крім Віллі Інґрема і цього чортового кашкета…
— Хіба ти не чув, як вони говорили до Гемптона? — спитав дядько.
— Чув, — сказав він. — Вони навіть не сміялися з власних жартів. Вони з нього сміялися.
— Вони не кепкували з нього, — сказав дядько. — Навіть не жартували. Вони просто спостерігали за ним. Спостерігали за ним і Четвертою дільницею, аби побачити, що станеться. Ці люди просто приїхали до міста подивитися, що робитиме той чи інший, або й обидва одразу.
— Ні, — сказав він. — Більше.
— Гаразд, — промовив дядько, також цілком розсудливо. — Приймається. Тоді що?
— Припустімо… — але дядько перебив:
— Припустімо, приходить Четверта дільниця і забирає твою матінку та міс Гебершем, разом зі стільцями, і виносить надвір, щоб не заважали, так? Лукаса там у камері немає. Він у будинку містера Гемптона, сидить, мабуть, там на кухні та снідає. А чому, як ти гадаєш, Ліґейт навідався з чорного входу п’ятнадцять хвилин по тому, як ми туди дісталися, і говорив з містером Гемптоном? Алек Сендер навіть чув, як він телефонує.
— Тоді чого ж містер Гемптон так поспішав? — запитав він, і голос його дядька звучав уже зовсім розсудливо, але просто розсудливо і все:
— Тому що найкраще рішення для нас — це припинити щось припускати або заперечувати, а з’їздити туди, виконати те, що ми повинні виконати, і повернутися сюди. Застрибуй у машину.
Сім
Вони так і не бачили шерифової машини, доки не доїхали до церкви. Причиною був не сон, на який, попри каву, можна було чекати, і про що він насправді мріяв. До тої миті, коли він за кермом пікапа дістався досить близько, щоб побачити Майдан, а там — безліч народу в очікуванні навпроти в’язниці, він сподівався: щойно з дядьком опиниться на шляху до церкви — кава чи не кава впливатиме на нього, — але тепер він перестане опиратися дрімоті й підкориться їй, провалиться у сон на усі дев’ять миль жорствою та ґрунтом нагору, схилом, і таким чином поверне собі бодай півгодини з тієї втраченої ночі, і вже три або чотири рази йому здалося, що він змарнував багато часу, примушуючи себе тої ночі перестати думати про Лукаса Бічема.
І коли вони приїхали до міста — ще не було третьої ранку, — ніхто не спромігся б його переконати, що до цього часу, майже дев’ять годин поспіль, він не стулить повік щонайменше п’ять з половиною годин, якщо не всі шість, згадавши, як він — і, безперечно, міс Гебершем та Алек Сендер — теж вірили: щойно вони з дядьком зайдуть до шерифового будинку, як з усім покінчать: вони зайдуть у парадні двері та складуть тягар обов’язків у широку шерифову правицю, освячену владою — от наче скидають капелюх на стіл, минаючи хол, — моторошні видива, жахіття всієї ночі, сповненої сумнівів та нерішучості, безсоння та перевтоми, змори і шоку, і здивування, і (він це визнав) надмірного страху. Але цього не сталося, і тепер він знав, що ніколи на це й не очікував; це ніколи не спадало їм на думку лише тому, що вона були зморені до краю, виснажені не так безсонням, утомою і перенапругою, як змучені шоком, подивом і занепадом сил. Йому навіть не треба було дивитися на ті численні обличчя людей, що споглядали порожню цеглу, ставши перед в’язницею, ні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.