Читати книгу - "He відпускай мене"

Я розповідаю це, щоб було зрозуміло: ми всі намагалися пристосуватись до нашого нового життя, і, гадаю, ми всі тоді робили щось таке, про що згодом шкодували. Тоді фраза Рут страшенно мене засмутила, але сьогодні немає сенсу судити її чи будь-кого іншого за поведінку в ті перші часи у Котеджах.

Коли надійшла осінь і я більше призвичаїлась до оточення, почала помічати те, чого не зауважувала раніше. Скажімо, існувало певне химерне ставлення до тих учнів, які недавно покинули Котеджі. Ветерани ніколи не лінувались розповідати смішні історії про персонажів, яких зустрічали в подорожах до Білого Двору чи Тополевої Ферми; натомість вони майже не згадували учнів, які ще зовсім незадовго до нашого прибуття були їхніми близькими друзями.

Інший момент, який я зауважила — і побачила зв’язок між цими речами, — це мовчанка, якою оточували деяких ветеранів, які їхали на «курси», про які нам відомо було, що це пов’язано з опікунством. Вони могли бути відсутні впродовж чотирьох чи п’яти днів, але протягом цього часу їх майже не згадували; і коли вони повертались, ніхто ні про що їх не розпитував. Можливо, вони розмовляли про це зі своїми найближчими друзями наодинці. Проте однозначно існувало розуміння того, що на ці теми вголос не говорять. Пам’ятаю, як одного ранку спостерігала крізь запітніле вікно нашої кухні, як двоє ветеранів вирушало на курси, і мені подумалось: цікаво, чи наступної весни або літа, коли вони поїдуть назовсім, ми перестанемо про них говорити?

Можливо, це й перебільшення, що згадування про учнів, які поїхали, було справжнім табу. Якщо треба було про них згадати, їх згадували. Зазвичай можна було почути, як про них говорилося непрямо, у зв’язку з якимось предметом чи рутиною. Наприклад, якщо починала протікати водостічна труба, точилось чимало суперечок про те, «як її лагодив Майк». А неподалік від Чорної Стодоли був пень, який усі називали «пеньком Дейва», тому що впродовж трьох років і аж до миті за кілька тижнів до нашого прибуття він сидів там, читаючи й пишучи, іноді навіть тоді, коли було холодно й падав дощ. Найпам’ятнішим був Стів. Нікому з нас не вдалось нічого вивідати про те, якою людиною був Стів — крім того, що він дуже любив порножурнали.

Час від часу в Котеджах можна було натрапити на порножурнал, закинутий за диван або загублений серед купи старих газет. Це були журнали з «м’якою порнографією», хоча в ті часи нам не було відомо про відмінності. Раніше нам ніколи не доводилось бачити чогось подібного, тож ми не знали, що про це думати. Ветерани зазвичай реготали, коли такий журнал десь з’являвся, проглядали його без живого зацікавлення, перш ніж відкинути набік — тож ми робили так само. Коли ми з Рут пригадували це кілька років тому, вона сказала, що таких журналів у Котеджах циркулювало кілька десятків.

— Ніхто не зізнавався, що журнали подобаються, — сказала вона. — Але ж ти пам’ятаєш, як це було. Якщо журнал з’являвся у кімнаті, всі вдавали смертельну нудьгу. А як зайдеш до кімнати за півгодини — журналу вже й близько там не буде.

У кожному разі, я розповідаю про те, що коли один із цих журналів десь виринав, то це називали залишком від «колекції Стіва». Іншими словами, Стів був відповідальний за всі порножурнали, які будь-коли з’являлися. Як я вже сказала, ми так нічого іншого про Стіва не довідались. Одначе навіть тоді розуміли, що в цьому є певний жарт, і коли хтось тицяв пальцем і казав: «О, дивіться — один із журналів Стіва», то вчували тут певну іронію.

Між іншим, ці журнали доводили до сказу Кефферса. Подейкували, що він був віруючим і що не визнавав не тільки порнографії, але й сексу взагалі. Іноді він доводив себе до ручки — обличчя під сірими бакенбардами вкривалося плямами люті, поки він гримів у всіх приміщеннях, зарулюючи без стуку до кімнат, поклавши собі зібрати всі до одного «журнали Стіва». Ми з усіх сил намагались вдавати, що він у такі миті дуже кумедний, але насправді в таких станах він по-справжньому лякав. Наприклад, несподівано припинялось його звичне бурчання, і тиша, що його супроводжувала, створювала тривожну атмосферу.

Пам’ятаю один випадок, коли Кефферс зібрав шість чи сім «журналів Стіва» і погнав до свого фургона. Ми з Лорою дивились на нього згори, з моєї кімнати, і я сміялася із чогось, що мовила Лора. Тоді я побачила, як Кефферс відчиняє двері фургона, і — можливо, тому що йому були потрібні обидві руки, щоб посунути якісь речі в машині — він поклав журнали на кілька цеглин, складених поруч із бойлерною (хтось із ветеранів кілька місяців тому намагався збудувати місце для барбекю), Кефферс стояв, нахилившись уперед, його голова і плечі були сховані у фургоні. Він копирсався там так довго, аж я почала підозрювати, що, незважаючи на всю свою недавню лють, тепер він повністю забув про журнали. Без сумніву, за кілька хвилин він випростався, сів за кермо, затраснув двері і поїхав.

Коли я вказала Лорі на те, що Кефферс забув журнали, вона мовила:

— Вони там довго не пролежать. Тільки коли наступного разу він затіє чистку, йому доведеться знову повсюди їх визбирувати.

Але через півгодини, проходячи повз бойлерну, я звернула увагу, що журнали так і лежать там, неторкані. Спочатку я подумала про те, щоб узяти їх із собою, але відразу зрозуміла, що якщо їх там знайдуть, мене дражнитимуть вічно. Ніхто не зрозуміє, навіщо я таке зробила. Ось чому я взяла журнали і ввійшла з ними до бойлерної.

Бойлерна була ще одним сараєм, прибудованим до ферми. В ній зберігались старі косарки і вила — Кефферс розраховував, що ці речі не згорять надто швидко, якщо одного дня вибухне бойлер. Тут же Кефферс тримав свій верстак, тож я поклала на нього журнали, відкинула набік якесь лахміття і сіла на стільницю. Освітлення не вистачало, але позаду мене було брудне віконце, тож, розгорнувши перший журнал, я побачила, що можу розгледіти достатньо.

Всередині було багато фотографій дівчат із розведеними ногами і виставленими задами. Визнаю, були часи, коли я дивилась на такі фотографії і збуджувалась, хоча ніколи не хотіла робити цього з дівчатами. Але не за тим я шукала. Я швидко перебігала сторінками, не бажаючи, щоб мене відволікало сексуальне випромінювання зі сторінок. Насправді я взагалі майже не бачила вигнутих тіл,