Читати книгу - "Морт"

— Скільки тобі, хлопче? 

— Морте. Мені шістнадцять. 

— Є речі, про які хлопцеві варто дізнатися до шістнадцяти, — сказав Альберт, зиркаючи через плече на Ізабелл, яка схлипувала в Смертиному кріслі. 

— О, про це я все знаю. Батько мені розповів усе, коли ми разом водили тарґів паруватися. Коли чоловік і жінка… 

— Я про всесвіт, — нетерпляче перебив Альберт. — В сенсі, ти про всесвіт думав? 

— Я знаю, що Диск несуть крізь космос на своїх спинах четверо слонів, які стоять на спині Великого А’Туїна, — сказав Морт. 

— Це не все. Я про всесвіт в цілому — про час і простір, життя і смерть, день і ніч — про все це. 

— Не скажу, що загалом багато про це думав, — зізнався Морт. 

— Он як. А варто було. Я до того веду, що маршрути й вузлові точки — важлива штука. Вони не дають смерті зійти на манівці. Не господареві нашому Смерті, а смерті як такій. Скажімо… — Альберт насилу добирав слова, — скажімо, смерть має наставати точно тоді, коли скінчується життя, а не до того чи після того, і маршрути треба складати так, щоби ключові показники… ти не нічого не розумієш, правда? 

— Даруйте. 

— Коротше, треба внести маршрути, — просто сказав Альберт, — а тоді треба забрати ті життя, які належить забрати. Життя в клепсидрах. Оті виїзди — це найпростіший з обов’язків. 

— Ви це вмієте? 

— Ні. А ти? 

— Ні! 

Альберт задумано сьорбнув, смокчучи льодяник. 

— Тоді світові кранти, — сказав він. 

— Слухайте, я щось не второпаю, чого аж так перейматися. Думаю, він просто десь затримався, — сказав Морт, та сам собі не повірив. Смерть не з тих, кого хапають за ґудзика й не відпускають, доки анекдот не розкажуть до кінця, чи кому кладуть руку на плече й кажуть приязно, що не треба поспішати, є ще час на кухоль чи два, або кого вмовляють зіграти в кеглі, бо в команді гравців бракує, а опісля хапонійської піци замовити… І раптом Морта нестерпно гостро накрило усвідомленням, що Смерть — найсамотніша істота у всесвіті. На святі Створення світу його місце було на кухні. 

— Не розумію, що це на нашого господаря найшло останнім часом, — пробурмотів Альберт. — Злазь із крісла, дитино моя. Гляньмо на ті книги. 

Вони разом розгорнули ґросбух. 

Довго дивилися на сторінки. 

Тоді Морт промовив: 

— Що означають ті всі значки? 

— Содомі нон сапієнс, — промимрив Альберт. 

— Що це значить? 

— Най мене шляк трафить, коли знаю. 

— Це по-чарівничому? — запитав Морт. 

— Ти про чарівничі справи не патякай. Я про них нічого не знаю, про ті справи. Краще сюди-от мозок приклади. 

Морт втупився в лабіринти ліній і значків. Скидалися вони на павутину, у якій павук на кожному з’єднанні зав’язав вузлик і написав примітку. В очікуванні прозріння Морт дивився на плетиво, доки очі не запекло. Прозріння не сталося. 

— То як? 

— Для мене це якась хапонійська грамота. Не уявляю навіть, із якого боку дивитися, зверху вниз чи якось збоку. 

— По спіралі від центру, — схлипнула Ізабелл зі стільчика в кутку. 

Юнак і старий врізалися лобами, коли одночасно подивилися в центр. Тоді подивилися на Ізабелл. Та знизала плечима. 

— Батько навчив мене читати маршрутну карту, — сказала вона, — коли я сюди вишивати приходила. Іноді читав мені її вголос. 

— То ти можеш допомогти? 

— Ні, — сказала Ізабелл і гучно висякалася. 

— Тобто як це, «ні»? — гримнув Альберт. — Не час зараз для витребе… 

— «Ні» означає, — крижаним голосом відповіла Ізабелл, — що я можу поробити маршрути, а ви можете допомогти. 

Торгова гільдія Анк-Морпорка вдалася до наймання цілих банд молодиків із вухами завбільшки з кулак і кулаками, мов мішки з горіхами, чиїм обов’язком було перевиховувати тих, хто привселюдно відмовлявся визнавати принадність міста. Скажімо, філософа на прізвище Котосмажець одного дня знайшли в річці трохи нижче за течією — усього лише через кілька годин після того, як він озвучив легендарний афоризм: «Якщо людина стомилася від Анк-Морпорка, вона стомилася від життя по коліна в багні». 

Тому найбезпечніше і наймудріше було би зараз приділити трохи уваги одній — із численних, звісно, — одній з речей, якими Анк-Морпорк славний на весь мультивсесвіт. 

Їжі. 

Половина торгових шляхів Диска проходить крізь це місто сушею чи помітно замуленою річкою. Саме ж місто населяють представники більш ніж половини усіх племен і народів Диска. Відтак в Анк-Морпорку зіштовхуються й змішуються найрізноманітніші кухні світу: у меню місцевих закладів можна знайти тисячі видів і сортів овочів і фруктів, півтори тисячі видів сиру, двісті видів прянощів і спецій, триста видів м’яса, двісті видів птиці, п’ятсот різних видів риби, сотню варіацій на тему макаронів, сімдесят таких і сяких їстівних яєць, півсотні їстівних комах, тридцять видів молюсків, два десятки змій та інших плазунів, а ще світло-коричневу бородавчасту штуку, відому як хапонійський плавучий трясовинний трюфель. 

Заклади харчування в Анк-Морпорку теж різноманітні. Є дорогі, де порції крихітні, а тарілки величезні й срібні, а є непримітні, в яких, подейкують, приїжджі з екзотичних країн можуть скуштувати все, що зможуть проковтнути. 

«Реберня» Гарґи біля доків навряд чи зазначена в популярних довідниках як зразковий заклад — тут обслуговують тих, хто любить великі порції й ламає столи, коли таких порцій за свої гроші не отримує. Тут нікого не цікавить екзотична чи вишукана атмосфера, а їжа тут теж дуже проста: недозрілі пташині зародки, кишки, фаршировані перекрученими органами тварин, шматки свинячих туш, смажені в тваринному жирі коренеплоди. Або, як їх тут звуть, яйця, ковбаси, ребра й бульба. 

Заклади такого штибу не потребують меню. Досить глянути на жилетку господаря — Гарґи. 

Гарґа саме думав про те, як йому пощастило з новим кухарем. Величезний, мов живий рекламний щит для свого висококалорійного асортименту, він аж світився від вигляду зали, забитої задоволеними відвідувачами. І який той кухар швидкий! Навіть трохи підозріло швидкий. 

Він постукав у віконечко кухні. 

— Двооку яєшню, бульбу, боби й трольбургер, без цибулі, — гаркнув він. 

— ДОБРЕ. 

За кілька секунд віконечко відчинилося й звідти з’явилися дві тарілки. Вражений Гарґа задоволено похитав головою. І так весь вечір! Яєшні яскраві й лискучі, боби червоні, мов рубіни, смажена картопля золотава, мов тіла відпочивальників на дорогих курортах. Минулий кухар робив не смажену картоплю, а коричневий слиз «у мішечку». 

Гарґа озирнувся навкруги. Ніхто на нього не дивився. Він мав намір дізнатися, що ж там робиться, за віконечком. Він постукав знову. 

— Сендвіч із крокодилом, — сказав він, — і шви… 

Віконечко відчинилося. Гарґа вичекав кілька секунд, набрався духу й заглянув під верхній шмат хліба. Він не сказав би напевне, чи це крокодиляче м’ясо, але й не сказав би, що це не воно. Він знову постукав. 

— Гаразд, — сказав він, — я не скаржуся, просто хочу знати, як це дається тобі так швидко. 

— ЧАС НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ. 

— Правда? 

— ТАК. 

Гарґа вирішив не сперечатися. 

— Ну, хлопче, маю сказати, працюєш ти нівроку, — сказав він. 

— ЯК ЦЕ ЗВЕТЬСЯ, КОЛИ ВАМ ОДНОЧАСНО ТЕПЛО, ВИ ЗАДОВОЛЕНІ Й ХОЧЕТЕ, ЩОБИ ТАК БУЛО ЗАВЖДИ? 

— Гадаю, це щастя, — відповів Гарґа. 

У крихітній захаращеній кухні, де всі поверхні вкриті столітніми нашаруваннями жиру, безупинно крутився Смерть — різав, шинкував, мішав, насипав і смажив. Крізь смердючий дим виблискувала його сковорідка. 

Він відчинив двері у холодну ніч, і в кухню зайшло з десяток вуличних