Читати книгу - "Нам не можна бути разом, Крістіна Жиглата"

Через шість місяців…

Будинок, який належав моїй мамі, був у Флоренції, на околиці міста. Тут не було багатолюдно, завжди можна було легко спіймати таксі та поїхати в центр чи будь-яке інше місце. У мене були сусіди, на вуличках постійно бавилися місцеві діти, і взагалі рідко бувало тихо, а також  зрідка їздили машини, але часто можна було побачити людей на велосипедах. А ще, неподалік мого будинку був шикарний парк і озеро.

Сам будинок, в якому я жила, був одноповерховим і з великими панорамними вікнами. У ньому було чотири спальні, кухня, вітальня та невелика тераса на якій був стіл, стілець та квіти.

Усередині будинку було все необхідне, хоча давно вийшло з моди та застаріло. Коли я приїхала сюди, мені було важко звикати до нового стилю, запаху та інших змін, але тут я відчувала себе в захисті, спокійно і затишно.

Коли я згадувала про Езру, я часто думала про те, як би нам жило в цьому будинку разом, і я була практично впевнена, що йому тут сподобалося б.

А я дуже часто про нього думала… Щодня, кожну годину,  кожну хвилину…

Іноді, я так сумувала за ним, що хотіла плюнути на все, кинути своє укриття і поїхати до нього. Але щоразу мені дзвонила мама і просила потерпіти ще трохи.

Я терпіла, чекала та жила надією  і обіцянками… Але нічого так і не змінилося.

Батько продовжував жити вдома і бути в люті через те, що я його підвела. Коли мама мені дзвонила, то щоразу говорила, що він шукав мене і постійно твердив, що щойно знайде, то вб'є. І вона боялася, що ці слова були сказані не з гаряча, тому просила мене чекати і не повертатися додому.

Минуло вже півроку. Я звикла. Облаштувалася та жила вже цілком повноцінно. Тільки єдине, що мені не давало спокою, це думка про Езру.

Перші дні в цьому будинку, на самоті, я в прямому розумінні божеволіла. Так буває, коли тебе відривають від звичного світу та улюблених справ. Я часто згадувала про Езру, думала і мріяла про те, щоб він не послухав мене, пішов всупереч моїм проханням, і знайшов мене ... Я розуміла, що це по-дитячому, безглуздо, але я була занадто юною, і як усім у такому віці мені хотілося пригод, романтики.

Потім пройшов місяць, другий, третій… І ось уже півроку, як я тут. І начебто близько, але водночас так далеко.

Ось тільки Езра не знайшов мене… Не приїхав, як у моїх снах та мріях, а просто зник, як і всі інші з мого життя, разом із втраченим мобільним телефоном, який я випадково загубила  на вокзалі.

Віко віддав мені свій мобільний, і далі я зв'язувалася з мамою по ньому.

Час йшов. Я постійно дзвонила мамі, питала, як у неї справи і  чи нічого не змінилося, але вона ніколи нічого зрозумілого не відповідала, а лише просила почекати ще трохи.

І я чекала… Чекала і мовчала про те, що давно вже не одна…

Дві єдині ночі з Езрою, залишили мені на згадку, частинку від нього... Я завагітніла, ось тільки боялася сказати про це мамі, тому що думала, вона буде проти дитини, і змусить зробити мене аборт.

Я вірила мамі, адже вона мені так допомогла… Але з кожним днем, а потім і місяцем, ця віра згасала, залишаючи лише одне почуття розчарування та зради. З кожним днем мій оптимістичний настрій зникав, а я розуміла. Що мене просто обдурили, щоб просто позбутися від непотрібного тягаря та проблеми. Як свого часу від Дріни…

Так, мама допомагала мені з грошима, дзвонила, цікавилася моїм життям. Але все це був немов якийсь обов'язок. Адже згодом я зрозуміла, що вона навіть не збиралася йти проти батька, як обіцяла, і використовувати компромат проти нього.

Вона продовжувала з ним жити, пояснюючи це тим, що боїться почати. Нібито в батька є великі зв'язки, і вона не має шансів виграти цей поєдинок.

Спочатку я розуміла її... Точніше намагалася зрозуміти. А потім усвідомила, що все це марення і вдома, на мене більше не чекають.

Я розлютилася, образилась і просто перестала відповідати на дзвінки мами.

А минулого місяця я повернула їй гроші, які вона перевела мені на карту.

У мене не було якогось плану, я не зовсім розуміла, як мені жити далі, тим більше з дитиною, яка незабаром народиться. Але я сподівалася, що навчуся, зможу і впораюся. Адже повертатися додому, де ніхто на тебе вже не чекає і не допоможе, я не хотіла.

Єдине про кого я думала, це Езра... І про те, як би він відреагував на новину, що незабаром у нього буде дочка. Спочатку я не намагалася з ним зв'язатися, тому що думала, що повернуся додому ще до того, як з'явиться живіт. А потім просто боялася.

Я не пам'ятала мобільного номера Езри, він залишився в втраченому телефоні, але я могла дізнатись його від брата.

Коли все було очевидно і я зрозуміла, що так і залишуся в цьому будинку одна, на довгий-довгий час, я знайшла в довіднику номер офісу батька, і попросила секретарку покликати до телефону Уго… На той момент я повністю зневірилася, і просто катувала себе думками, тому й наважилася на цей дзвінок.

Уго був шокований, коли почув мій голос. Попросив сказати, де я, повернутися додому... Я розплакалася, тихо, ледь чутно, але так нічого і не відповіла, а просто попросила прощення.

Ми трохи поговорили. Нічого конкретного, просто про справи та самопочуття… А потім я попросила номер Езри і отримала від нього шокуючу відповідь:

- Не знаю, навіщо він тобі, але... Езра поїхав ще чотири місяці тому, - відповів брат. – Він закінчив навчання та прийняв пропозиції про співпрацю з однією з кампаній. Він покинув країну, змінив номер і більше не дзвонить мені.

- Скажи… Ти бачив його після мого зникнення? - Запитала обережно. Мені просто хотілося знати, чи згадував він про мене. Думав… Шукав…

- Один раз. Він прийшов до мене в офіс з листом і запитав, чи твій у ньому почерк. Після того як я підтвердив справжність твого почерку, Езра розніс мій кабінет на друзки, і пішов. Таким злим та похмурим, я не бачив його ніколи. Після того ми не бачилися, - відповів брат. - Алесс, скажи мені, що сталося... Орсо тебе образив? Він щось зробив тобі? Що у вас за спільні справи? – поцікавився брат.