Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

Віра покірно обм’якла, кусаючи губи від неможливості дати рукам волю. Вона відчувала себе безпорадною в сильних і впевнених руках. Її стегна ледь помітно тремтіли і здіймали на зустріч Антону, і він мусив на мить відірватись від дівчини, зціпивши зуби, тому що вона продовжувала стимулювати його член через одяг вже ногами, і в якусь мить він боявся просто втратити контроль на д собою, забувши, що перед ним незаймана.

- Щось не так?  - миттю відреагувала Віра.

- Все так, люба, - Антон не впізнав свій голос. – Все аж надто так.

І щоб позбавити дівчину можливості торкатись його тіла, просто спустився нижче, відсторонився від неї, і припав губами до пупка. Віра охнула і тихенько хіхікнула:

- Лоскотно.

Але в мить стала серйозною, коли Антон розстібнув блискавку на її штанях, і запустив руку під трусики. Там його чекала гаряча волога. Волков знайшов її клітор, потер його вказівним пальцем. Віра відізвалась гучним стоном. Заради цих доторків вона готова була відпустити ініціативу, і розчинитись в напористих ласках.

В затуманену свідомість ввірвався різкий звук вхідного дзвінка. Антон напружився, а вже за хвилину наполегливого дзвоніння, мусив встати з канапи, і ніжно чмокнувши Віру в губи, запевнив:

- Хтось дуже впертий. Нікуди  не тікай, я миттю!

Віра покірно кивнула, навіть не знаючи чи побачив він її жест в напівтемряві. Все її тіло пекло від розчарування,  і обірваного задоволення. Вона почула, як метнувся Волков в ванну, миючи руки, і  крикнув на ходу невідомим гостям: «Іду, зачекайте хвилинку!».

Потім Антон Павлович відчинив двері, і жіночий голос незадоволено але голосно промовив:

- Антон! Ну де ти ходиш? Ми з Тьомою були поруч, і малий так хотів тебе побачити!

Антон випав  в осад. Все його збудження як рукою зняло. За кілька років Олеся жодного разу не привозила сина  в гості. Ті нещасні кілька разів, що йому вдавалось забрати хлопчика до себе, він сам випрошував і забирав дитину в колишньої дружини. І ось – несподіванка!

Внутрішній параноїк тут же підказав, що спів падіння бути просто не може.

- Антон! Ти так і триматимеш мене на порозі? – хмикнула Олеся, і спробувала проникнути в квартиру. Артемко виявився проворніший, і обійшовши маму притисся до батька всім тілом, обійнявши Антона за талію. Олеся похитала головою, спостерігаючи цю картину. - Тьома, йди до кімнати, ми з твої татом хочемо поговорити.

- Стривай, - озвався Антон і спробував затримати сина, але вертлявий малий вислизнув з його рук. І побіг у вітальню, туди де  сиділа в темряві Віра! Мимоволі Волков ухопився за коротку чуприну, відчуваючи перед Вірою страшну незручність.

Віра почула голоси, невідома їй жінка говорила досить голосно. Хто вона? Дружина Антона Павловича? Чи сусідка? Стільки питань. І навряд чи неочікувані гості так швидко підуть, як планував генеральний директор. Віра навпомацки пошукала свій одяг.

Знайшла водолазку, натягнула через голову. І якраз вчасно – тільки її голова пірнула в отвір, як в кімнаті ввімкнулось світло.

- Ухти! – озвався трішки розгублений хлопчик, побачивши Віру. – А ви татова подружка, так? Мам, а тато не сам!

- Привіт,  - Віра відчула, що червоніє до коріння волосся. Так соромно і ніяково їй ще в житті не було. Малий між тим кивнув,  і заозирався в пошуках пульту від телевізора.

Віра пильніше придивилась до малого – волосся біле-біле, як вибілений на сонці шовк, і очі пронизливо блакитні, як в Антона Павловича.  Не треба було бути екстрасенсом, щоб здогадатись що вони з  Волковим рідня.

- Он як,  - озвалась з коридору хлопчикова мати. – То ти нам не дуже і радий, так Волков? Розважаєшся тут. Може ми зайві з сином?

- Ні, - Антон нарешті відступив від дверей. Олесю йому хотілось придушити, але ж така можливість побачити Артемчика не скоро ще випаде. Стерво знала на що бити, щоб точно насолити колишньому чоловікові. – Я завжди радий бачити Артема.

- Так радий, що навіть не намагаєшся бачити його частіше. Ні, ти влаштовуєш особисте життя. Тобі як завжди ніколи.

Віра вислизнула в коридор, і стала поруч Антоном Павловичем. Ніде правди діти, їй було страшенно цікаво, яка у нього була дружина. Олеся приголомшувала своєю досконалою красою – водопад шовковистого блискучого ідеально рівного волосся шоколадного кольору розсипався по її плечах і грудях.  Правильні риси обличчя, гладка шкіра, акуратний носик і пишні губи, вкриті нюдовою матовою помадою.  І брови у Олесі були виразні і чорні, ідеально профарбовані. А вії м’якими і пухнастими, вдало обрамляли великі сіро-зелені очі.

 Жінка була невисокою, але кросівки на танкетці додавали їй трішки зросту, від чого вона була навіть вище рівня Антонових плечей. Гнучку і струнку фігуру жінки як друга шкіра обтікала в’язана шерстяна сукня попельнясто-рожевого кольору.

Поруч з цією жінкою Віра відчувала себе студенткою-першокурсницею, яка тільки приїхала в місто з села.  Олеся так само чіпко роздивлялась червону як рак Віру. Похитала головою, блиснувши золотими продовгуватими сережками в вухах. І відвернулась, ніби Віра перестала для неї існувати.

- Я піду,  - ледь чутно прошепотіла Віра, торкнувшись Антонової руки, і гостро відчуваючи себе зайвою в цьому трикутнику.

Волков озирнувся:

- Якщо хочеш, можете подивитись з Артемом телевізор,  я думаю розмова з його матір’ю багато часу не займе,  - запропонував чоловік.

Вірі дуже хотілось погодитись. Але водночас настрій вже встиг зіпсуватись. До того ж Віра підозрювала, що Антону Павловичу захочеться побути з сином на одинці. Принаймні кожному нормальному батькові цього б хотілось. Так само як і хлопчику. Віра сама жила в неповній родині, і добре пам’ятала як виглядала батька в гості. Як було чудово коли він брав її на прогулянку в парк, чи в ліс по гриби. Вона дуже чекала тих зустрічей, і сумувала, коли тато надовго забував про неї.