Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

перепочити і надворі, присів просто на землю. М’яка трава, тепло і ніжні пахощі, що овівали весь острів, нагадали йому про земні сади літньої пори. Ренсом на хвилю заплющив очі, а коли знову розкрив їх, то побачив внизу невисокі будівлі, а на озерному плесі — човен, що підпливав до берега, і зненацька збагнув, що це — переправа й оселі для приїжджих; отже, він обійшов цілий острів. На зміну цьому відкриттю прийшло інше, не таке приємне: відчуття голоду. Либонь, непогано було б зійти донизу і попросити чогось попоїсти; так чи інак треба якось згаяти час.

Проте Ренсом цього не зробив. Звівшись на ноги і придивившись, він помітив, що біля домів для гостей метушиться чимало всілякого люду, а з човна перевізника на берег саме сходить цілий гурт пасажирів. Ще йому впали у вічі якісь постаті, що рухалися у воді, і, приглянувшись, він упізнав у них сорнів, які по пояс у воді переходили озеро вбрід, прямуючи до Мелділорна; їх було з десяток. Хтозна з якої причини на острові спостерігався великий наплив відвідувачів. Ренсом анітрохи не сумнівався, що може спокійно спуститися і змішатися з натовпом, та чомусь не наважувався так зробити. Ця ситуація викликала в нього яскраві спогади про те, як він приїхав одного разу до нової школи — новачки мали з’являтися на день швидше, — і вештався по ній туди й сюди, спостерігаючи, як з’їжджаються старі учні, давно знайомі між собою. Вирішивши врешті-решт залишатися на місці, він нарізав їстівної трави і підживився, а тоді приліг трохи подрімати.

Пополудні повіяло прохолодою, і Ренсом знову подався блукати островом. Інші гнау також на той час уже розбрелися навколо. Він зауважував переважно сорнів, мабуть, тому, що вони були найвищі на зріст. Навколо панувала повна тиша. Малакандрійці здебільшого не відходили далеко від берега, і Ренсом, якось напівсвідомо намагаючись уникнути зустрічі з ними, непомітно піднімався все вище й вище і кінець кінцем опинився біля самого гаю, на початку обставленої каменями алеї. Спершу він не мав наміру йти нею дальше, й сам не надто розуміючи, чим викликаний цей острах, проте мимоволі став розглядати найближчий камінь, рясно вкритий з усіх боків різьбленням, а тоді вже не міг встояти перед спокусою і почав переходити від каменя до каменя, щораз далі й далі.

Побачене неабияк його спантеличило. Крім сорнів, гросів і ще якихось істот — вочевидь, пфіфльтріґів, — на малюнках раз-по-раз траплялася струнка, зображена хвилястими лініями постать, у якої ледь вгадувалося обличчя, зате були крила, до того ж справжнісінькі — годі з чимось переплутати, і це Ренсома дуже здивувало. Невже традиції малакандрійського мистецтва брали свій початок ще в ту геологічну і біологічну епоху, коли, за словами Оґрея, на гарандрі існувало життя і щебетало птаство? Малюнки на каменях наче підтверджували цю гіпотезу: на них красувалися прадавні червонясті ліси, де поміж деревами, без сумніву, літали птахи, а ще виднілося чимало інших не відомих йому істот. На наступному камені багато з цих істот лежали вже мертві, а в небі над ними ширяла якась подібна на гнакру фантастична почвара, що метала в них дротики і, ймовірно, символізувала холод. Хто залишився живий, скупчився навколо в’юнистої постаті з крилами — Ренсом вирішив, що то Оярса, — зображеної у вигляді крилатих язиків полум’я. На іншому камені Оярса у супроводі цілого натовпу різних істот проводив якимсь гострим предметом борозну на землі. Далі пфіфльтріґи за допомогою знарядь для копання поглиблювали цю борозну, сорни збирали землю у високі купи обабіч рову, а гроси, вочевидь, наповнювали водою канали. Ренсом вагався: це просто міф про походження гандрамітів чи їх і справді — якщо тільки таке можливо — було створено штучно?

Багато малюнків взагалі нічого йому не говорили. Особливо загадковим здавався один: внизу розташовувався сегмент круга, а з-за нього на три чверті здіймався вгору диск, поділений на концентричні кола. Спочатку Ренсом подумав, що то сходить над горою сонце. Сегмент круга ряснів сценами з малакандрійського життя — Оярса в Мелділорні, сорни на скелястому кряжі, яким розпочинається гарандра, та багато чого іншого, йому і знайомого, і незнайомого. Втім, приглянувшись уважніше до диска вгорі, він збагнув, що це не сонце. Сонце, безперечно, там було теж, але воно містилося у самому центрі диска і від нього розходилися концентричні кола. У першому, найменшому з них, Ренсом побачив маленький кружок, а на ньому — крилату, схожу на Оярсу постать з якоюсь сурмою в руці. В наступному також виднівся подібний кружок із вогнистою постаттю. Тут не було й натяку на обличчя, натомість його увагу привернули дві випуклості; трохи пометикувавши, він дійшов висновку, що вони символізують вим’я чи груди самки ссавця. На той час Ренсом уже не сумнівався, що перед ним — зображення сонячної системи. Перший кружок означав Меркурій, другий — Венеру. «Який дивовижний збіг, — подумалось йому, — адже їхня міфологія, як і наша, пов’язує з Венерою якийсь жіночий образ». Він ще довго розмірковував би над цим питанням, якби цілком природна цікавість не спонукала його поглянути на подальший кружок, що мав позначати Землю. На мить у нього похололо на серці: кружок був на місці, але замість вогнистої постаті він побачив тільки заглибину неправильної форми, ніби вирізану спеціально для того, щоб знищити зображення, викарбуване там раніше. Отже, колись… проте всі здогади виявилися безсилими: надто багато фактів були йому невідомі. Ренсом перевів погляд далі, до наступного кола. Кружка у ньому не було, а його нижній край торкався вершини сегмента, заповненого сценами з малакандрійського життя: складалося враження, що сама Малакандра випливає тут із сонячної системи назустріч глядачеві. Тепер, коли він повністю збагнув задум усієї картини, її промовистість просто вражала. Ренсом відступив на крок назад і глибоко вдихнув, наміряючись навести хоч сякий-такий лад у питаннях, які геть заполонили його розум. Значить, Малакандра — це Марс. А Земля… Та цієї миті стукіт, що вже кільканадцять хвилин чувся поблизу і якого він, з головою поринувши у роздуми, досі не помічав, став надто настирливим і таки достукався до його свідомості. Хтось працював зовсім поруч, і то був явно не елділ. Ренсом опам’ятався і трохи сполохано роззирнувся довкола, проте нікого не побачив, і тоді по-англійськи — цілковите безглуздя — вигукнув:

— Хто тут?!

Стукіт миттю припинився, і з-за найближчої кам’яної брили визирнуло вельми незвичайне обличчя — безволосе, як в людини чи сорна, видовжене й загострене, ніби в землерийки, якесь жовтувате і миршаве, з таким низьким чолом, що якби