Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Протягом наступних кількох днів Синій раз у раз прокручує цю історію в голові. Добре, — ​доходить висновку він, — ​що фільм закінчується кадром із глухонімим юнаком. Таємницю поховано, Мітчем лишиться загадкою навіть у смерті. Амбіцій у нього було небагато: тільки стати нормальним мешканцем нормального американського містечка, одружитися з нормальною дівчиною, жити тихим життям. Синьому дивно, що нове ім’я, яке Мітчем собі обрав, звучить як Джефф Бейлі. Воно дуже схоже на ім’я героя іншого фільму, який він подивився минулого року із майбутньою місіс Синьою — ​Джорджа Бейлі, героя Джеймса Стюарта у «Це дивовижне життя». У тому фільмі теж змальовували маленькі американські містечка, тільки з протилежної перспективи: зневіреного чоловіка, який все життя тільки й намагався що звідти вибратися. У кінці він розуміє, що життя прожив добре і все робив правильно. Мітчемів Бейлі, безсумнівно, хотів би бути таким, як Стюартів Бейлі. Але у його випадку ім’я — ​фальшивка, породжена пустими мріями. Його справжнє ім’я — ​Маркгем, і в тому вся суть. Він несе на собі марку, тавро минулого, і нічого не вдієш, нічим не зарадиш. Синій думає: раз щось сталося, то так воно й діятиметься довіку. Нічого не можна змінити, ніщо не може покотитися іншою колією. Ця думка не полишає Синього: вбачається йому в тому певне попередження, послання самому собі. Хай би скільки він намагався її зректися, ця темна думка його не полишає.

І так якогось вечора Синій нарешті розгортає «Волдена». Час, — ​каже він собі: якщо не зробить зусилля зараз, то вже ніколи й не зробить. Але книжка дається непросто. Коли він береться до читання, то почувається, наче потрапив до чужинського світу. Бредучи крізь болота й хащі, деручись на понурі горби і підступні кручі, він як в’язень на марші, і тільки й думає, що про втечу. Слова Торо навіюють нудьгу, зосередитися складно. Один за одним тягнуться розділи, де, дочитавши до кінця, він розуміє, що нічогісінько не пам’ятає. Нащо кидати все і жити самітником у лісі? Нащо саджати квасолю, відмовлятися від кави і м’яса? Нащо ці нескінченні описи пташок? Синій сподівався, що йому розкажуть історію чи бодай щось штибу того, а отримав натомість пустопорожню балаканину, нескінченний монолог ні про що.

Проте засуджувати його було б несправедливо. Синій — ​невеликий читач, його досвід обмежений газетами, журналами та принагідними пригодницькими романами у дитинстві. Навіть досвідчені й освічені читачі мали, бувало, клопіт із «Волденом» — ​аж сам Емерсон писав у своєму щоденнику, що від читання Торо почувається нікчемою. До честі Синього, він не здається. Наступного дня починає спочатку, і друге прочитання йде гладше, ніж перше. У третьому розділі натрапляє на фразу, яка нарешті до нього промовляє — ​«Книжки треба читати так само зосереджено й уважно, як вони писалися» — ​і розуміє: суть у тому, щоб читати повільно, повільніше, ніж будь-коли. Певною мірою, це йому помагає, і окремі абзаци проясняються: оті всі розмірковування про одяг при початку, війна між червоними і чорними мурахами, аргументи проти праці. Але читання все одно дається тяжко, й навіть коли Синій неохоче визнає, що Торо, можливо, все ж не такий йолоп, як спершу здалося, то відчуває певну нехіть до Чорного, адже це через того він терпить ці тортури. Чого він не усвідомлює, так це того, що, якби знайшов у собі терпіння прочитати книжку з таким настроєм, якого вона потребує, ціле його життя змінилося б, і він повністю зрозумів би своє становище — ​себто Чорного, Білого, цю справу, все, що його стосується. Але втрачені можливості — ​не менша частина життя, ніж можливості, якими таки скористалися, а сюжетові негоже спинятися на тому, що тільки могло би статися. Синій із огидою жбурляє книжку геть, натягує плащ (настала осінь) і виходить подихати повітрям. Він ще не розуміє, що це — ​початок кінця. Адже дещо ось-ось станеться, а коли воно станеться, то ніщо вже не буде таким, як раніше.

Він рушає на Мангеттен — ​так далеко від Чорного ще ніколи не відходив — ​витісняючи роздратування рухом і сподіваючись, що втома заспокоїть. Прямує на північ, поринувши у думки й не завдаючи собі клопоту звертати увагу на речі навколо. На Іст‑26-й вулиці розв’язується лівий шнурок, і саме тоді, коли він нахиляється його зав’язати, присівши на коліно, на нього падає небо. Адже кого він тієї миті бачить, як не майбутню місіс Синю! Вона йде до нього вулицею, тримаючи під правий лікоть чоловіка, якого Синій ніколи не бачив, і з осяйною усмішкою заворожено слухає, що той їй розповідає. Якусь мить Синій такий розгублений, що навіть не знає, чи нахилити голову і сховати обличчя, чи, навпаки, випростатися і привітатися з жінкою, що, як він зараз розуміє — ​раптове і несподіване усвідомлення, мовби двері захряснули — ​ніколи не стане його дружиною. Виявляється, ні те, ні те йому не вдається — ​він спершу нахиляє голову, але за секунду розуміє, що все ж хоче, аби вона його впізнала. Тоді бачить, що вона, зачарована розповіддю супутника, його не помітить, і рвучко підводиться з тротуару, коли до них залишається неповні два метри. Колишня майбутня місіс Синя ойкає, ніби перед нею привид, ще до того, як встигає зрозуміти, хто це. Синій вимовляє її ім’я, мовби чужим голосом, і вона завмирає, прикута до місця. На її обличчі проступає шок, а потім вираз стрімко змінюється на лють.

Ти! — ​коже йому вона. — ​Ти!

Не встигає він і слова вимовити, як вона відпускає руку свого супутника й починає гамселити Синього у груди кулаками, кричати, як ненормальна, і звинувачувати його у всіх смертних гріхах. А Синій тільки й може, що знову і знову повторювати її ім’я, мовби у безнадійній спробі розділити жінку, яку любив, і дикого звіра, який на нього нападає. Він почувається цілковито беззахисним, і коли її напад не припиняється, він починає вітати кожен новий удар як справедливу кару за свою поведінку. Утім, кінець сцені кладе інший чоловік — ​у Синього навіть виникає спокуса зацідити йому у щелепу, ось тільки він такий приголомшений, що не встигає зреагувати вчасно, й коли вдається спохопитися, той уже веде заплакану колишню майбутню місіс Синю геть, за ріг, і на тому все закінчується.

Ця коротка сцена, така несподівана й така приголомшлива, вивертає Синього навиворіт. Коли вдається взяти себе в руки й повернутися додому, він розуміє, що пустив своє життя коту під хвіст. Вона невинна, каже він собі, — ​він її хоче винити, але не може. Від нього не було ні слуху, ні духу, може, його й серед живих не було — ​чи ж можна її звинувачувати в тому, що їй хотілося жити? На очі Синьому навертаються сльози, але горе затьмарює злість на себе — ​за те, що він такий йолоп. Він профукав усі шанси на щастя, й раз так, можна сказати, що це — ​початок кінця.

Синій повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит, лягає на