Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

Андріївська церква. Все це пам’ятники бароко і символи імперії в Києві. З офіційною резиденцією Президента, Маріїнським палацом, пов’язаний ось який історичний жарт. Ви, певно, знаєте, що імператриця Єлизавета була таємною морганатичною дружиною графа Олексія Розумовського. Він народився неподалеку від Києва, в містечку Козелець, і в дитинстві, кажуть, був свинопасом. Іще юнаком потрапив до придворної хорової капели і завдяки красі, розуму та шарму швидко опинився у ліжку тоді ще спадкоємиці — цесарівни. З її сходженням на престол Розумовський отримав графський титул, величезні маєтності, але при цьому відзначався рідкісною скромністю. Навіть коли він став чоловіком самодержиці, то абсолютно не зловживав цим. Імператриця відвідала його батьківщину, познайомилась зі своєю свекрухою і наказала збудувати у Києві цей палац та придворну церкву. Є припущення, що вона планувала перенести столицю до Києва. Палац був збудований за проектом, що його улюблений архітектор Єлизавети Франческо Бартоломео Растреллі розробив для підмосковної дачі графа Розумовського. Таким чином, головна резиденція українського Президента є копією заміської дачі чоловіка російської імператриці, який, взагалі-то, був у дитинстві українським свинопасом.

— М-да, — засміявся Пінський. — Ну, до речі, всі три ваших президента в дитинстві були, так би мовити, не далекі від аграрного укладу життя.

— Та не в одних лиш президентах справа! — емо­ційно втрутився Гриша Стрийський, який під час розповіді Бобрина помітно нудьгував. — Вся наша бюрократія вихована селом, радянським селом! Ти не уявляєш, Бєнєчка, як мене дістали ці селюки при владі! Подивись на цю публіку! — Він неприязним поглядом озирнув натовп у залі. — Більше половини народились в колгоспі. Київ, та і країну в цілому, вони уявляють собі як великий такий колгосп, в якому скільки не вкради, а все одно помітно не буде. Я з такими на кожній сесії міськради воюю, а вони, уявляєш, всю землю під забудову комерційною нерухомістю віддали — ні мостів, ні транспортних розв’язок, ні но­вих шкіл будувати більше нема де. Місто від цього жлобства зовсім задихається: парки-сквери вирубають, вже і під стінами Софійського собору фітнес-центр збудували, а навпроти потвору скляну поставили — готель «Хам Ят». А ці ганебні пухирі і дам­ба на Майдані?! І майже всі депутати ще й збираються балотуватися на наступних виборах! Зуб даю: пролетять, суки!

— Грицько, ти як завжди дуже емоційний, не пролетять вони — скуплять голоси, — обійняв його за плече Бобрин. — Хоча, ці містечкові розборки нашому шановному гостю, напевно, мало цікаві. Ти ж з власного досвіду знаєш, що пер­винний капітальчик з неба не падає і чесним лю­дям не дістається. От мародери з мандатами і прихватизують потихеньку все, що погано лежить. А якщо лежить добре, то на те і влада дана, щоб перекласти погано. І містянин, чи селянин за походженням той прихватизатор від влади, абсо­лютно не принципово. Всі наші олігархи є корінними містянами, як і ти, Гриша, до речі, — посміхнувся політолог, поглядом шукаючи розуміння у Пінського.

— Я думаю, а точніше, знаю, панове, що трошечки коррапшн присутня у будь-якій владі, майже у будь-якій країні, хоча щиро кажучи, те що доводиться спостерігати у вас, такі да — вражає навіть мою досить розвинену уяву, — відверто прокоментував Пінський почуте.

— Гаразд, не будемо про погане. — Життєрадісний Гриша зупинив офіціанта з тацею коньячних ча­рок. — Розкажи-но нам краще, друже Бєня, що тебе привело до Києва.

Пінський виклав офіційну версію свого приїзду і попросив сприяння у знайомствах із впливовими людьми в країні, які могли б бути корисними в його пошуках. Вадим Бобрин одразу заявив, що він є одним з найвпливовіших лобістів і готовий допомагати Бенціонові своїми зв’язками, звісно, на обопільно вигід­них засадах. Пінський почав кувати розжарене залізо, попросивши тут-таки познайомити його з кимось із керівників університету або Міністерства освіти. Утім, ухилився від пояснень, навіщо йому потрібне таке зна­йомство. Зазначив лише, що особа має бути по-справ­жньому впливова. Політолог замислився, але пообіцяв уже завтра запропонувати варіанти.

Перебуваючи в доброму гуморі, Гриша Стрийський запросив їх закінчити вечір пляшкою віскі у ресторані «Ханой», розташованому поблизу Арсенальної площі в стародавній садибі князя Естергазі. Усі з ентузіазмом погодилися. Туди ж Пінський попросив під’їхати і Лю­сю. Вечір завершився у всіх розуміннях приємно.

***

Вранці п’ятниці Аскольда розбудив телефонний дзвінок журналіста «Первопрестольного комсюка» Алєксандра Дєнісова. Той нагадав про домовленість сто­совно інтерв’ю і сказав, що вже чверть години чекає на нього в кав’ярні в Пасажі. Аскольд з подивом збагнув, що ганебно проспав. Викликав домовичка і насварив за те, що той вчасно не розбудив його, та Лахудрик заявив:

— На те я і є охоронцем домашнього затишку, аби давати добре відпочити господарям, а усілякі там жур­нал юги можуть і зачекати.

— Як ти не розумієш? — не на жарт розсердився Аск. — Цей з понтом журналіст може щось знати про Надію, і є ймовірність, що від нього потягнеться нит­ка до тих, хто стежив за нами. А що, коли це стеження пов’язане з викраденням?!

Зніяковілий домовик сховався у невидимості. Ас­кольд подзвонив детективу Дмитрові, аби дізнатися про новини. У відповідь почув обтічне і майже мілі­цейське «працюємо». За кілька хвилин хлопець з до­мовиком були у «Домі кави» в Пасажі.

Назустріч йому зі зручного дивана в кутку зали підвівся високий білявий і зовсім ще молодий чоло­вік з приємною усмішкою. Познайомилися, замови­ли каву з безе, і журналіст, поклавши на стіл дикто­фон, узявся розпитувати. На диво, власне археоло­гічна знахідка його цікавила мало. Він переважно питав про життя Аскольда, його родину і друзів, за­хоплення, інтереси, життєві плани. Добір тем пояс­нив тим, що їхні читачі цікавляться не визначними науковими відкриттями, а людьми, що їх здійснили і в такий спосіб стали популярними. Запитав журна­ліст і про те, чи, бува, не помітили археологи у пече­рах чогось незбагненного, дивовижного, у дусі Індіани Джонса. Жартома сказав, що археологи ніби по­дорожують у часі. Тоді зробив кілька фотографій Ас­кольда. Нарешті Лахудрик, намагаючись реабіліту­ватися в очах друга за вранішнє непорозуміння, ви­йшов на подумковий зв’язок:

— Шефе, зберігайте незворушний вираз обличчя! Я готовий доповісти інформацію про суб’єкта, з яким ви базікаєте.

— Кажи вже, не випендрюйся! — подумки прогар­чав Аскольд, усміхаючись для чергового фото.

— Отже, Алєксандр Дєнісов — за першим фахом військовий аналітик, за другим — психотехнолог. Співробітник секретної федеральної установи, яка вивчає особливості перебігу часу та існування просто­ру, Центр історичних корекцій Федерації називається. Має високий коефіцієнт інтелекту — розумний дуже, простіше кажучи. Уявляєш, ти його цікавиш як