Читати книгу - "Долина страху, Артур Конан Дойль"

— Звісно, але тоді виникає питання, чого варті ваші гарантії.

— На це вам дадуть відповідь мої банкіри.

— Нехай так, і все ж угода здається мені доволі незвичною.

— Ви можете прийняти мої умови або ні, — сказав я з байдужою інтонацією, — ви перший, до кого я звернувся, бо вважав вас знавцем китайської кераміки, але мені неважко буде знайти й інших покупців.

— Хто вам сказав, що я знавець?

— Знаю, що ви написали книжку на цю тему.

— Ви її читали?

— Ні.

— Ну, мені стає все важче вас зрозуміти. Маючи у своїй колекції такий цінний експонат, ви досі не спромоглися звернутися до книжки, яка пояснила б вам його справжню цінність і значення. Як ви це поясните?

— Я дуже зайнята людина. Мій основний фах — лікар.

— Це не відповідь. Якщо в людини є хобі, вона віддається йому цілком, чим би крім цього не займалася. З вашого листа я збагнув, що ви не дилетант у своєму захопленні.

— Таким себе вважаю.

— Чи можу я поставити вам кілька запитань, аби перевірити ваші знання? Мушу зауважити, докторе Бартон, якщо ви справді лікар, то ваш візит стає все більш і більш підозрілим. Хотів би вас спитати, що ви знаєте про імператора Сему і який він має стосунок до скарбниці Сесоїн неподалік від Нари? Вибачте, невже це викликає у вас незручності? Розкажіть трохи про династію Північна Вей та її місце в історії кераміки.

Я схопився, прикинувшись розлюченим.

— Це обурливо, сер, — сказав я, — я прийшов сюди, щоб зробити вам послугу, а не для того, щоб ви екзаменували мене, як хлопчиська. Можливо, мої знання поступаються вашим, але я, звісно, не збираюся відповідати на запитання, які мені ставлять у такій образливій формі.

Якийсь час барон спокійно витріщався на мене, аж раптом очі його спалахнули, і між зубами блиснула смужка білих зубів.

— То он у чому річ! Ви прийшли шпигувати за мною! Ви — агент Голмса. Усе це спритний виверт, ви просто розігруєте мене. Колега, як я чув, при смерті, тому й послав вас стежити за мною. Ви пролізли сюди обманом, і, Бог свідок, побачите, що вийти звідси набагато важче, ніж увійти.

Він схопився на ноги, а я відступив назад, приготувавшись оборонятися. Барон практично збожеволів від люті. Можливо, він запідозрив мене з початку зустрічі, а допит лише підтвердив його припущення, і було ясно, що моя хитрість провалилася. Він запустив руку в бічну шухляду столу, намацуючи щось, але в цю мить якийсь звук привернув його увагу, і він завмер, уважно прислухаючись.

— Ага! — закричав барон і кинувся до сусіднього кабінету.

Два кроки відокремлювали мене від відчинених дверей, і я назавжди запам’ятав побачене всередині. Вікно, що виходило в сад, було широко розчахнуте. Поруч із ним, схожий на жахливу примару, із перев’язаною головою, змарнілий і блідий стояв Шерлок Голмс. Наступної миті він перестрибнув через підвіконня, і я почув, як затріщали лаврові кущі. З лютим вереском господар будинку кинувся за ним.

А потім! Усе сталося в якусь мить, але, однак, я розгледів усе достатньо чітко. Це була рука, жіноча рука, що промайнула серед листя. Тієї ж миті барон видав пронизливий крик, який назавжди залишиться в моїй пам’яті. Він схопився за обличчя, заметушився кімнатою, почав стукатися головою об стіни, а потім упав на килим і качався там, скорчившись від болю, тоді як його жахливі зойки розліталися оселею.

— Води! Заради Бога, води! — верещав він.

Я схопив зі столу карафку та кинувся на допомогу. До кімнати вбігли дворецький і кілька лакеїв. Я запам’ятав, що один із них знепритомнів, як тільки я, опустившись на коліна перед потерпілим, повернув до лампи його жахливе обличчя. Сірчана кислота в’їлася в шкіру та скрапувала з вух і підборіддя. Одне око вже побіліло й стало немов скляне, інше було червоне та запалене. Риси обличчя, якими я милувався кілька хвилин тому, тепер нагадували прекрасну картину, по якій художник провів вологою та брудною губкою. Вони були нечіткі, знебарвлені, нелюдські та страшні.

Як тільки справа набула таких обертів, я кількома словами пояснив, що сталося. Хтось із слуг поліз у вікно, інші побігли до газону, але вже стемніло, й ось-ось мав политися дощ. Серед лементу барона лунали жахливі прокльони: «Це була Кітті Вінтер! — кричав він. — Відьма, клята відьма! Вона заплатить за це! Вона заплатить! Господи! Я не витримаю цих страждань!»

Я промив його обличчя олією, наклав ватяну пов’язку на рани й зробив ін’єкцію морфію. Усі підозри барона щодо мене розсіялися, і він вчепився в мої руки, ніби я був здатний повернути зір його очам, які тепер нагадували очі мертвої риби. Я міг би поспівчувати йому, якби не знав, яке мерзотне життя привело його до фатального кінця. Дотик його гарячих рук викликав огиду, і я з полегшенням зітхнув, коли домашній лікар змінив мене. До цього часу підійшов інспектор поліції, якому я показав свою справжню візитівку, адже інакше вчинити було б нерозумно й безглуздо. Мене або Голмса обов’язково впізнали б у поліційному відділку з першого ж погляду. Тільки після цього я покинув похмурий будинок і за годину опинився на Бейкер-стрит.

Голмс сидів у своєму улюбленому кріслі. Він був дуже блідий і виглядав спустошеним. Окрім його ран, на мого приятеля вплинули й події сьогоднішнього вечора, які вразили його міцні нерви, і він із жахом слухав мою розповідь про те, що сталося з бароном.

— Розплата за гріхи, Ватсоне, — сказав він, — рано чи піз­но це мало статися. Лише Бог знає, скільки гріхів було в цього чоловіка, — додав він, узявши зі столу альбом у брунатній палітурці. — Ось та сама книжка, про яку розповідала Кітті Вінтер. Якщо вона не зможе завадити весіллю, то вже ніщо не зуміє. Але вона свою справу зробить, Ватсоне, будьте певні. Жодна жінка, котра себе поважає, не зможе встояти проти цього.

— Це щоденник його любовних пригод?

— Або щоденник його прагнень. Називайте, як заманеться. Коли міс Вінтер розповіла нам про цей альбом, я збагнув, яка грізна зброя потрапила б у наші руки, якщо ми зуміємо її дістати. Тоді я не сказав нічого, що могло б виказати мої думки, адже знаю, що жінки не вміють зберігати таємниці. Я продумував свій план. Напад на мене дав шанс увести в оману барона. Він вважав, що будь-які заходи проти мене тепер стануть зайвими. Все йшло на краще. Я міг би зачекати й довше, але його намір переїхати в Америку змусив мене діяти. Він нізащо не залишив би такий компрометуючий документ. Тому потрібно було щось зробити — і негайно. Намагатися викрасти альбом уночі — марно. Але можна було спробувати щастя ввечері, якби вдалося відвернути його увагу. Зручний момент настав, коли ви прийшли до нього зі своїм блакитним блюдцем. Я повинен був знати напевне, де ховають книжку, і розумів, що матиму на пошуки всього кілька хвилин, час був обмежений вашим знанням китайської кераміки. Тому я взяв із собою міс Вінтер. Хіба я міг собі уявити, щó саме вона