Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

Я був хмариною. Я плавав у неосяжному небі, як птах. Я падав на землю дощем, зрошував трави, ліси й сади. Я біг підземними струмками, виривався на поверхню землі, стрибав по камінню срібними водоспадами. Мене пили люди й звірі, мною втишували спрагу.

Я був землею, всім планетним кругом. Я мучився муками всіх дітей своїх, я корчився від їхнього болю, від їхнього зла! Я радів їхніми простими радощами, печалився їхньою печаллю.

Мій брате! Ти не знаєш, як мучиться земля, як мучиться небо, як страждає все суще, відчуваючи безупинні терзання дітей своїх!

І я збагнув те, що шукав! Треба прозріти! Нема нас. Є життя, потік єдиного. І краплі того потоку чомусь стали пожирати одне одного. О горе! Треба збагнути єдність, дружно плисти в єдиному потоці. І то буде радість, і смисл, і щастя, і здійснення!

Збагнувши істину, я покинув свій притулок і пішов по дорогах Атлантіса. І став говорити людям, що всі вони брати. Хай вони забувають ворожнечу, хай обіймуться з ворогами. І все повернеться в предковічне лоно Матері. І зникне роздертий, закривавлений, нещасний світ!..

Я говорив, брате… А наді мною сміялися… Мене закидали камінням. Мене кусали собаки. Мене переслідували жерці й чаклуни. І реготалися, коли діти били мене палицями й плювали на мене. І кричали:

— То ж ти сам на себе плюєш! Радій! То не камінь вдаряє тебе, то ти сам себе б’єш! Будь щасливий!

І справді так! Я сам себе бив, я сміявся сам над собою, і плакав, і терзався, і проклинав, і прощав. А потім мене кинули сюди… Сиджу, радію, що, може, незабаром звільнять мене від в’язниці тіла… і попливу я хмариною в небі, зіркою в просторі, ляжу вінком на чоло дівчини або спочину в лоні небуття…

Ти задумався, брате мій ясноокий! Ти засмучений? Чи не згоден зі мною? Чи не збагнув моєї розповіді?

Вайвасвата поворушився, зітхнув. Потім сумно сказав:

— Збагнув. Сам інколи думав про це. Та одного не збагну: чого ти досягнеш тим, що будеш називати ката братом, змішаєш воєдино брата й недруга, лева й зайця, щуку й лина, носорога й траву? Чи від твого слова кат перестане рубати голови, а жрець виривати серце в раба? Чи від твого повчання Володарі відмовляться від багатства, а розбійник перестане грабувати? Чи щезне голод і смерть?

— Щезне, зникне! — радісно сказав в’язень. — Коли люди збагнуть те, що я відчув, вони не будуть вбивати, вони будуть жаліти одне одного. І не лише себе, а й тварин, рослин… І від осяяння людини осяється й весь світ, весь планетний круг. І зникне роз’єднання! Зникнуть хижаки, й вороги, й володарі та раби!..

Вайвасвата згадав пустелю, глибокий колодязь, одноманітний скрип журавля, крики змучених рабів. Він згадав нужденну Ануру, жорстокого Гана, невмолимого Ранатаку. З жалем поглянув на старого в’язня, покивав головою:

Мій мудрий брате. Ти глибоко сягнув. Ти старший за мене. Та слова, навіть найкращі, наймудріші, не змінять світу. Ой, як глибоко в ньому лежать зло й мерзота, сваволя й хижацтво. В самому серці його… Я збагнув твою мудрість. Все породжено в єдиному потоці життя. Мабуть, що так. Це бачить кожен, хто вміє бачити… Та що з того, що мати наша єдина? Адже з дерева можна витесати і мотику для праці, й шибеницю для страти…

А з каменя мурують в’язницю і будівлю для житла, для радощів. В одному колоску виростає і чиста зернина, і чорна сажка, яку одмітають з половою. Мій мудрий брате! Все то з одного соку землі, та господар бере собі добре зерно, а сажку й полову спалює, нищить…

— Ти глибоко мислиш, — схвально сказав в’язень. — Та до чого ведеш?

— А до того, що треба змагатися з ворожою силою, зі злом, мій брате! Бо коли опустиш руки, зла воля опанує тебе, знищить, і не лишиться навіть твого доброго слова…

— Не знищить, — усміхнувся старий. — Все єдино. Я щезну тут, виникну в іншому місці. Все єдино…

— Все єдино, — спалахнув Вайвасвата, — і все буде без кінця повторюватись! Не можу, не можу я терпіти! Сила вимагає дії. Я відчуваю силу в собі, її треба прикласти для захисту добра.

— Де зло? Де добро? Химера, тінь! Оленяті — зло, левові — добро! Дубові — зло, лісорубові — добро! І так все, все! Я відчув єдність всього сущого. Я кричу, благаю: схаменіться, обніміться, володарі й раби, нещасні й щасливі! Всі ви єдині, всі ви — одно! Ваше роз’єднання — мара! Ваші прагнення до володіння — химера!

— А вони не слухають! — насмішкувато промовив Вайвасвата.

— Не слухають, — похилив голову в’язень. Та все ж треба говорити, треба нести їм слово істини. Знову й знову приходити на землю, говорити, говорити, аж доки не впаде стіна роз’єднання…

Двері загриміли. В отвір проникло сіре світло дня, дихнуло свіжістю. Брязкаючи зброєю, до в’язниці ввійшли кілька вояків у темних плащах. В нішах заворушилися в’язні. Вояки пройшли по приміщенню мовчки, вказали на старого в’язня, Вайвасвату й молоду дівчину, вкинуту вночі.

— Ти! Ти! Ти! Збирайтеся. Хутко!

Дівчина жалісно заголосила. Вайвасвата понуро зиркнув на старого в’язня.

— Ось, мій брате, прийшли наші родичі, наші власні подоби. Вони покажуть нам єдність…

— Терпи, мій друже, і радій, — усміхнувся в’язень. — Скоро впаде стіна ілюзії…

Вони піднялися по крутих сходах із в’язниці. Вайвасвата підтримував дівчину. Вона задихалася, безсило спиралася на його міцну руку. Вийшли за ворота. На вулиці їх оточило десятків два охоронців.

Над містом вставав ясний ранок. Море дихало прохолодою. Воно було зовсім недалеко, за стіною темних кедрів і ялин.

— Брате, — ласкаво звернувся старий в’язень до найближчого вартового, — куди нас ведуть?

— Побачиш! — злобно крикнув вартовий. — Замовкни! В’язень жалісно поглянув на Вайвасвату, всміхнувся.

Той мовчав, понуро дивлячись у спину охоронцям. У