Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

— Тебе ж уб’ють, — зовсім тихо, ледь не пошепки попередив він.

— «Не ходіть туди, вас там уб’ють», — процитував я у відповідь, — знаємо, чули. Навіть читали щось таке.

Жарох поглянув на мене з жалем. І з байдужим уже відчаєм повторив:

— Тебе уб’ють.

— Подивимося, — знизав плечима я й дістав із кишені «Стєчкіна», — принаймні звідсіля я вийду. І, будь ласка, не нацьковуй на мене своїх крокодилів. Вони — собаки, вони ні в чому не винні. Неприємно було б їх убивати.

Жарох знову заплющив очі й відкинувся у кріслі. Він так нічого й не відповів. Я піднявся й вийшов надвір. Крокодили були на своїх місцях, але на мій вихід жодної уваги не звернули. Я не боявся їх. Уже не боявся. І єдиним важким поглядом, який я відчував на своїй спині, виходячи за хвіртку, був погляд мого любого шефа.

Я пройшов до кінця кварталу, завернув за ріг, зупинився.

За декілька секунд повз мене пролетів і скреготнув гальмами, зупиняючись, червоний спортивний «Ferrari». Я заскочив у машину, молодик за кермом посміхнувся мені, як давньому другові, і рвонув з місця.

Бідолашний Жарох… Такий удар у його віці…

Йому потрібно буде принаймні декілька хвилин, щоб оговтатися, ще декілька, аби затвердити план дій, і ще декілька, аби роздати підлеглим необхідні вказівки.

Сподіваюся, що почне він із чипа. Чи здивується, коли чип знайдуть заритим під кущем біля Аніного будинку? Чи одразу згадає, чому і як я зміг його витягти? А може, й не шукатиме чип, бо одразу ж зрозуміє — його колись відданий звір не просто вибіг на прогулянку, його колись відданий звір остаточно зірвався зі свого ланцюга.

— Навіщо ці понти? — поцікавився я, обертаючись до Макса.

Він сидів позаду із заплющеними очима, відкинувшись на сидінні. Цікаво, що зараз відбувалося у його немитій волохатій макітрі?

Макс відкрив очі, здивовано поглянув на мене:

— Які понти?

Здивування було щирим. Він і справді не розумів.

— Гіпнотизуй надалі водіїв менш примітних транспортних засобів, — пояснив я.

— Чому? Індиго, бляха-муха…

— На нас полюють, — спробував утлумачити я, — нас хочуть вбити. І якщо знайдуть, то вб’ють.

Він кліпнув очима, перетравлюючи інформацію, тоді широко посміхнувся й відмахнувся:

— Та!

Потім знову відкинувся назад, у попередню позицію.

«Та»? На нас полює армія найкращих у країні, якщо не в світі, вбивць, а він — «та»?!

А в принципі…

Я посміхнувся також. Нехай полюють, нехай шукають, нехай намагаються вбити. Зрештою, хіба це щось змінить у моєму житті? Мене завжди шукали, вираховували й намагалися ліквідувати. Не гірші, між іншим, професіонали, ніж наші, іноді навіть кращі. Я давно звик до цього, без цього мені й жити, певно, було б уже нецікаво…

— Ти медитуєш? — спитав я в Макса.

— Ставлю захист, — відповів він, не розплющуючи очей, — від наших.

Ага, зрозумів я, від Доктора Зло та його надприродної зграї…

Цікаво, коли мій параноїдальний Жарох здогадається перевірити Максів чип? І що відчує, коли замість тіла з-під землі дістануть малесенький шматочок металу з мікросхемою всередині? Що відчує, коли зрозуміє, що з ланцюга зірвався не один, а цілих два звірі?

Втім, ще питання — чи здогадається він перевірити це взагалі? Чи зможе припустити, що кулі, випущені зі зброї Джокера, не знайшли своєї цілі? Що Джокер (старий, втомлений, але все одно — Джокер) може зірватися й палити просто так, у стелю? Що в стелю він палитиме вже навіть не через убивство дитини, яку раптово вирішив оберігати.

Що ненависть, яка охопить його, буде ненавистю зовсім не до Макса — такого самого продукту, як і сам Джокер, — що ненависть буде єдиним щирим почуттям до Контори, яка створила ці обидва продукти.

А потім Джокер вирішить урятувати хоча б одного з дивних дітей, яких так наполегливо намагалися знищити шефи Контори. Не з великої любові до цих дітей і зовсім не тому, що бачить у них майбутнє. Джокер вирішить урятувати хоча б одне індиго з єдиною метою: підкласти велику свиню тим, хто його породив.

Чи міг Жарох уявити собі, як Джокер опускає зброю, дивиться дещо шокованому Максові в очі й прикладає одного пальця до губ, іншого — до вуха («нас слухають, мовчи»), а Макс — дитина-індиго, яка завжди моментально орієнтується у ситуації, — спокійно киває у відповідь.

А коли починає дзеленчати «червоний», Джокер вмикає голосний зв’язок, і Макс уважно слухає.

— Що там у вас?

— Обидва об’єкти знищено.

— Обидва? Здурів? Наказу щодо Макса не було!

— Я знаю. Коли ви збиралися віддати його?

Жарох зітхає й зізнається (бо все ж таки довіряє Джокеру й знає, що довіра має бути взаємною):

— Сьогодні, — каже він.

Він знову роздратований. Йому не подобається, коли хтось здогадується про його плани. Це означає, що плани не такі вже й геніальні, а він — не такий вже й геніальний стратег.

— І чого було кота за хвіст тягнути? — незадоволено буркоче Джокер і дає відбій.

Ні. Не міг Жарох усього цього собі уявити. Не міг він уявити, що його дресирований звір не виконає наказу. Що раптом цей звір вирішить погратися в людину. Пробач, Жароху, пробач і згадай: люди, на відміну від собак, вміють зраджувати.

Ми зупинилися за містом та відпустили «Ferrari». Повільно рушили вздовж траси. Деякий час ішли мовчки.

Машин не було, серпнева тиша ледь дзеленчала у вухах.

Було спокійно.