Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Лота й Барарата змовкли. У їхній пісні раз у раз повторювалося «афо», тобто — вогонь. Отже, й вони складали йому гімн.

Вогонь зігріває й горне людей одне до одного, думалося мені. Тепло, щойно видобуте ось цим простим, неграмотним остров'янином — Бараратою, видобуте примітивним, дідівським способом, — дорожче за всю вогняну енергію розщепленого грамотіями атома, якою палії війни збираються спопелити світ. І в мені прокинулася ще більша, непереборна жадоба жити, жити! Прагнення віддати все до останку, аби тільки перепинити дорогу атомній напасті.

Зорі, прокреслюючи у високості слід, гасли й падали над лагуною, мов переспілі яблука. Зітхали, обціловуючи берег, хвилі. Скрикував спросоння потривожений кимось птах; дурманливо пахли квіти.

Ніч була лагідна, тиха. Мені снилася мама й весілля в нашому селі. Ніби одружувався дядько Плис. На вигоні, за ставком, наче в ніч на Івана Купала, палили багаття. З кокосових горіхів пили сік, співали пісень. А Заєць — як він опинився в нашому Очеретяному? — танцював гопака.

Воістину — сни віддзеркалюють, переінакшивши все те, що з нами насправді буває.

Лагідна ніч. Щасливі сни…. Відколи з нами скоїлася біда, сни райдужні до мене приходять рідко. Майнуть мимохідь, лише стривоживши душу, — і знову якась набридлива мішанина сумних видінь. Інколи а прокидаюся серед ночі або над ранок. І, скільки не силкуюся, перевертаючись із боку на бік, заснути не можу. Невже я старію? В моєму віці про це говорити смішно.

Цього разу я теж пробудився рано — небо на сході лише почало жевріти. Потім воно враз спалахнуло — й довкола розлилося світло.

Друзі спали. Заєць — аж на денці, згорнувшись калачиком під лавою лакани.

Скоро всі прокинуться. Ми спустимо човен на землю, волоком перетягнемо його до води, і — прощавай, острів, гм… Василя Гайового! — думав я, спостерігаючи, як невидимі пальці морського бризу перебирають трепетне листя пальм.

Внизу під деревами стояла первісна тиша.

От Заєць, ну й чудило! — посміхнувсь я, згадавши вчорашній вечір, коли Альфред припустився з Лотою в танок і затіяв сварку, що я хотів теж із нею потанцювати.

Раптом кущі хитнулися. Гілка за гілкою, далі й далі, ніби по листю пройшовся вітер і воно вкрилося гойдливими брижами. Зашаруділо щось, хруснуло. Знову, як тоді серед океану, коли погасло сузір'я Великої Ведмедиці і я зчинив галас, тремтячи, тихо мовив:

— Кіме Михайловичу, прокиньтеся.

— Заєць — ти? — не зрозумів він, хто до нього звертається.

— Ні, це я, Васько, — сказав уже голосніше.

— Горе мені з вами! — обурився командир. — Той бешкетує звечора, цей — зранку. Ти даси мені поспати?

— Там щось… ходить.

— Подібні привиди з'являлися уже перед тобою, да Гама, на тубільному кладовищі Носі Мазави, коли ми збиралися піднімати лакану. Невже на ньому човні, як і твердить Альфред, справді якесь закляття? Як тільки починаємо з ним вовтузитись, тут тобі й привиди!

— На жаль, цього разу не привиди.

Та Кім Михайлович і сам переконався в цьому. Нашорошивши вуха, він вслухався в досвітню тишу, яку, ніби сріблясті голки, то тут, то там раз у раз прошивали тоненькі пташині голоси.

— А й правда — хтось ходить.

— Що ж нам робити? Може, спуститися?

— Зачекаємо.

Крім Зайця, прокинулися всі — баламут міцно спав.

І ось — уявіть картину! — ми стоїмо в човні: Кім Михайлович, Барарата, я на кормі, а спереду в носовій частині — Лота. Неначе три брати, засновники Києва — Кий, Щек, Хорив із своєю сестрою Либідь, — як їх ото зобразив скульптор у гранітній, встановленій на березі Дніпра композиції. Тільки одяг на нас не слов'янський та засмага густіша.

Чагарі внизу не переставали хитатися. Те хитання, мов хвилі, наближалося до нашого дерева. Потім запала тиша.

Напружуючи зір, вдивлялися ми в гущавину, прислухалися до шерхоту. Нічого не видно, нічого не чути — безгоміння.

Біля дерева з торчма поставленими рейками, по яких спускатимемо лакану, деінде кущилися чагарі, а далі, підковою розсунувши їх, в оточенні стрімких пальм біліла простора галява. Прямуючи до лагуни, ми по ній проходили кожного разу. Ніхто там нібито нічого не лишав. А це, на тобі, стоять якісь кошики, довкруг повтикано лозини.

— Ти часом по спускався туди, поки ми спали?

— Ні, Кіме Михайловичу, — відповів я.

— Тоді тим наче не зрозуміло.

Раптом кущі розсунулися і на галяву вибігли… Ви, мабуть, здогадалися, що то були тубільці. Так, чималий гурт тубільців.

У коротких натільних пов'язках, розтатуйовані з ніг до голови, вони, за чиїмось владним велінням, несподівано впали ниць. Полежавши так нерухомо, звелися на коліна. І, заломивши руки та звертаючись у бік нашої піднебесної домівки, навперебій загаласували:

— Касманавта!.. Касманавта!.. Касманавта!..

Вигукуючи отак, тубільці довели себе до самозабуття. Вони то падали ниць, то знову ставали на коліна і, мов за командою, повторювали одне й те ж.

Не інакше, вони нас мали за пришельців з інших планет, корабель яких змушений був сісти на їхньому острові, більше того — на дереві.

Було чого дивуватися!

Цікаво, а як би вчинили ви, коли б у вашому селі одного прекрасного дня на вербі чи то на груші, де мостять гнізда лелеки, раптом опинився невідь-чий і невідь-звідки велетень-човен? Мабуть би, відразу кинулися на пошту — дзвонити в редакцію районної газети, оповіщаючи світ про летючі блюдця.

Завжди легше осуджувати інших, ніж себе: чужі помилки ми бачимо краще.

— Касманавта!.. Касманавта… — долинало до нас знизу.

Звичайно, тубільці, коверкаючи слова, вигукували: «космонавти». Якщо сто років тому папуаси Нової Гвінеї, уздрівши Миклуху-Маклая, подумали, що він — людина з Місяця, то