Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

туди не пустили — пізно, мовляв, робочий день скінчився. Даремно хлопець доводив, що інженер Альошин завжди працює до півночі, даремно благав подзвонити йому в лабораторію та викликати його в термінових справах. Охоронник був фундаментально-мовчазний, як дубовий пень. Кінець кінцем Віктор вирішив тинятися перед вестибюлем інституту хоч до ранку, та все одно дочекатися інженера.

Інститут вогнетривів свого часу було побудовано на далекій околиці. Відтоді вже минуло чимало часу, і місто, розростаючись, присувалося до нього все ближче й ближче. Але в безпосередній близькості до інституту ще лишилися одноповерхові непоказні будиночки з крихітними палісадниками та дбайливо доглянутими садочками. Величезний будинок інституту був серед них як океанський лайнер у оточенні катерів.

Міряючи кроками досить-таки зашморганий тротуарчик навпроти інституту, Віктор поглядав то на цю велетенську споруду, то на будиночки виселка, який, певно, доживає свої останні дні. Інститут стояв на хорошому місці — на високому горбі над річкою; перед ним розкривається неозора далина, і тільки ось ці халупчини псують краєвид, — якщо замість них насадити парк, буде зовсім чудово.

Хоч Вікторові й сказали, що робочий день у інституті закінчився, видно було, що праця там триває: з вікон раз по раз вихоплювалося яскраве сяйво різних кольорів — від червоного аж по фіалковий; ледь чутно вібрував грунт під ногами, а коли-не-коли лунало глухе гухкання — мабуть, то працював важкий пневматичний молот. Зараз, у цю присмеркову годину, все набувало таємничості, загадковості, і хлопцеві було приємно усвідомити, що він уже чимось, — бодай навіть отією неприємною історією з гаманцем, — пов’язаний з Інститутом вогнетривів. Йому думалося: ось зустрінеться з інженером Альошиним, розповість усе щиро та й попросить поради, що читати, чим цікавитися… А може, запропонує інженер роботу в своїй лабораторії? Хто-хто, а чорнороби завжди і скрізь потрібні. Працювати ж тут буде значно приємніше, аніж на будівництві!

Йому вже набридло ходити, отож він і сів на дерев’яну лаву біля воріт садиби навпроти інститутського вестибюля. Сидів, смалив сигарету за сигаретою. Через якийсь час рипнула хвіртка.

Вийшов хазяїн двору — сивий дідусь з пухнастим котом на руках.

— Чекаєте на когось, хлопче?

— Чекаю… — Віктор підхопився. — Пробачте, що сів на вашу лаву.

— Сидіть, сидіть! — добродушно сказав дідусь. — І я з вами посиджу… Побачення призначили, чи що?

— Та ні, дідусю. Інженера одного треба побачити.

— А кого ж це? — поцікавився дідусь. — Я тут споконвіку живу, працював колись у інституті. Багатьох знаю.

— Та він тут недавно… — Вікторові не хотілося говорити правду. — Іванов на прізвище. Сергій Михайлович Іванов. Адреси домашньої не знаю, от і прийшов до нього на роботу.

— Ні, не чув про такого… Не чув.

Погомоніли кілька хвилин, ні про що, власне: хто розумніший, кішки чи собаки. Дідусь, виявляється, дуже полюбляє тварин: у нього живе аж четверо котів та два собаки. Так коти мудріші, еге ж, у цьому він переконався на досвіді.

Пішов дідусь. Потім виходив ще двічі, співчував, що хлопцеві так довго доводиться чекати. Пообіцяв посприяти, якщо хоче: можна поспитати у сусіда: той працює вахтером у інституті, знає всіх, отож і попередить інженера Іванова, що чекатиме юнак на нього.

Віктор насилу відкараскався тим, що хоч вони з інженером Івановим земляки, та тільки той навряд чи пам’ятає його, бо старіший на двадцять літ. Просидівши отак до першої години ночі, хлопець поплентався додому без нічого.

Наступного вечора, — пересвідчившись насамперед, що Альошина вдома немає, — Віктор приїхав до Інституту вогнетривів аж о десятій вечора. Аби не чіплявся надто допитливий дідусь, він цього разу вмостився на іншій лаві, далеченько від дідової. Але той помітив його й там. Підійшов, привітався, сказав стурбовано:

— Оце вже не можу вас і порадувати, юначе. Запитував я сусіду. Не знає він інженера Іванова. Два Сергія Михайловича, каже, є. Тільки прізвища в них інші. То, може, ви помилилися?.. Чи, може… — він озирнувся круг себе, знизив голос. — Чи, може, ви… той… спеціально цікавитесь?.. Так тоді, якщо хочете, заходьте до мого садочка. З-за кущів усе буде видно, як на долоні еге ж…

— Та що ви, що ви, дідусю! — спалахнув Віктор.

— Тс-с-с!.. — старий приклав палець до вуст. — Я розумію, розумію!.. Сам давненько помічаю: негаразд тут справи йдуть, негаразд!.. Отам у яру під інститутом завжди сновигають якісь підозрілі типи. А головне, що й інститутські хлопці з ними водяться. Мабуть, крадуть щось та спродують. Еге ж!.. Давненько помічав. А тепер бачу: дружинники почали сюди вчащати… Ну, думаю, догралися ви, злодюжки нещасні! Всіх накриють!

Сяк-так викрутився Віктор від балакучого дідугана, попрямував додому, розлючений вкрай.

Наступного дня він вирішив діяти по-іншому: через 09 дізнався про номери телефонів Інституту вогнетривів і почав дзвонити, запитуючи інженера Альошина. Відповідь була стандартна: “Його зараз немає”. На запитання: “Коли буде?” — не відповідали.

Віктора огортав дедалі дужчий неспокій. Хлопець уже почав припускати, що через отой гаманець з плівками інженера спіткала якась страшна халепа, — може, навіть арешт. То як же врятувати його?

Зненацька блиснула чудова думка: а чому б не запитати у того доктора Гешке? Чужинець, певно, знає, де розшукати свого колегу! Треба негайно поїхати до нього в готель.

Але якщо вже не щастить, то не щастить: виявляється, доктор Гешке вчора виїхав.

Засмучений і пригнічений спускався Віктор Марченко сходами готелю. Він був настільки заглиблений у свої неприємні думки, що замало не зіткнувся з молодою жінкою, яка йшла йому назустріч. Машинально пробачився… і аж через хвилину по тому до нього дійшло: стривай, та це ж ота міс Джефсон! Вона теж знає про Альошина.

Він кинувся вслід за нею, проте враз став як укопаний: на горішній площадці сходів до чужинки з посмішкою на губах підійшла та жінка, яку вони вирішили “налякати” в парку того пам’ятного вечора!.. О, та вони приятельки, мабуть: обіймаються, цілуються… Ні, підходити до них не варто, — ще впізнає, то