Читати книгу - "Позолочена рибка"

Зате над її головою продовжує витанцьовувати повітряний змій. Неквапливий, проте веселий. Сильніший за листопадовий вітер. Здіймається й падає. Наче передражнюється з Аліцією. Саме з нею, бо крім Аліції ніхто змія не бачить. Клаудія теж дивиться догори. На чорні хмари. Так хочеться зараз притулитися до неї, та Аліція розуміє, що це невідповідний момент.

Найважче буде звідси піти. Залишити маленький горбик, засипаний квітами й машинками. Найважче буде повертатися до зовсім іншого світу. Усьому вчитися відпочатку. Пригадати собі, як воно було раніше, відчувати радість і спокій.

Я перетворюся на одну з тих, хто зараз вражає мене своєю байдужістю, — думає Аліція. — Приєднаюся до людей, що йдуть своєю дорогою. Але я ніколи більше не буду сама, — додає дівчина й торкається маленького кулончика з ящіркою.

Черевики в Аліції затісні. Якби не це, вона відчувала б лише пісок в очах. На щастя, ноги болять так, що можна дозволити собі навіть поплакати. Юрба людей рідшає. Присутні зникають. Робиться світліше, бо підморгують пломінчики свічок. Так краще. Аліція стоїть між Клаудією й татом. Вона знає, що мама залишається ззаду й пильно дивиться на неї. Дідусь теж там. Він приїхав сюди заради її брата.

Змій видерся на поблизьку липу. Знайшов свою гілку, — думає Аліція й силкується посміхнутися, але нові черевики їй заважають. Якби не це, — вона вибухає плачем, — усе було б легше.

— Коли любимо, ніщо не є легким, — шепоче на вухо Клаудія. І міцно обнімає її за плечі, й Аліція перестає тремтіти.

Змія вже немає навіть на липовій галузці. Подався собі десь. Може, він зараз на хмарі й мчить темно-синім небом, неначе на коні? Напевне він десь там. Десь поруч із Клаудією, Аліцією й татом. Може, хіба що трішечки вище, бо ж земля — це не місце для повітряних зміїв…

Аліція сидить в останньому ряду. Поруч із татом. Навколо лише добрі знайомі. Але з телебачення.

— Дивне почуття, — звіряється Аліція татові. — Я їх усіх знаю, а вони гадки не мають, хто я така.

— Колись вони ще почують про славного на весь світ фотографа, — посміхається до неї тато.

— Звісно! — Аліція ледь скривилася. — Того, що спеціалізується на зникаючих ящірках.

Обоє замовкли. Минув рік від розлуки із Фридериком, проте розмови про нього досі були важкими, немов свинцеві хмари. Слова згущувалися й загрожували впасти зливою.

— Клаудія страшенно переживає, — тато змінив тему й кивнув на Міс Літа. Вона сиділа в першому ряду й без угаву оберталася до них. Виглядала вона чудово, й Аліція відверто нею пишалася.

— Класний цей її фільм про госпіси, — зітхнула вона зі щирим захопленням. — І Зуза вийшла гарно. Добре, що мені не доводиться цього переглядати щодня, бо я не можу втриматися, щоб не розплакатися. Із самого початку.

— Ти теж? Цікаво, що на це скаже журі. За мить почуємо результати, — озвався тато.

Аліція машинально стиснула кулаки. Вона мріяла про перемогу Клаудії. Знала, що цей фільм був про Фридерика й заради Фридерика. Заради всіх, кому доведеться пройти в житті тим самим важким шляхом, на якому їй, Аліції, так часто бракувало сили. На якому Клаудія спотикалася, проте мужньо прямувала далі. Де тато втратив свою звичку почуватися пестунчиком долі, і перетворився на геть іншого батька. Який уважно слухав уже не лише себе. Та ось добродій у метелику й дама в сріблястій сукні відкрили запечатаний конверт із рішенням. Аліція подумала, що коли там і не буде премії для Клаудії, вона однаково отримала «Райську яблуню» через неї, Аліцію, через Фридерика… Розповідь про любов і мужність. Бо фільм Клаудії розповідає про дітей, які видираються на цю яблуню, щоб опинитися ближче до раю, коли життя на землі перетворюється на пекло, сповнене страждань і болю…

Аліція ще не вірить, але тато вже міцно стискає її руку, на його очах бринять сльози. Клаудія повільно виходить на сцену.

— Райська яблуня! — лунає в залі, і Аліція бачить перед собою маму, яка дивиться трансляцію по телебаченню.

— Райська яблуня! — звучить знову й знову, і Аліція шепоче: «Фридерик! Фридерик!»

Клаудія вже спокійно простягає руку до мікрофона. Зала стихає, і всі найвідоміші в Польщі люди дивляться зараз на неї. Тоненьку, у звичайній чорній сукенці, із трояндою в руці.

— Іноді треба спуститися до самого пекла, щоб потім піднятися до неба, — говорить Клаудія тремтячим голосом. — На цій дорозі не можна бути самому, бо в самотності біль лише посилюється, і ніколй не маліє… Цей фільм також про те, що ми не маємо права байдуже дивитися на самотність інших. На самотність хворих, бо з-поміж усіх самотностей вона є найважчою.

У величезній залі панує тиша, яку знову порушує тихий голос Клаудії.

— Якби я була самотньою, цього фільму ніколи б не було, — Клаудія підносить голову. — Але тут, у цьому залі, в останньому ряду сидить надзвичайно важлива для мене людина. Маленька, проте така велика подруга, якій я завдячую всіма гарними хвилинами в поганий для мене час. Я хочу сказати, що без Аліції не було б «Райської яблуні». Я повірила в її існування, бо вона теж у неї повірила. Я повірила в цей фільм і в його силу, бо це вона навчила мене цієї віри…

У цій зливі оплесків, гучних фанфарах Аліція відчула себе маленьким загубленим човником посеред безмежного океану. Камери націлювалися то на неї, то на Клаудію. Знаменитості схоплювалися зі стільців і голосно аплодували. Хтось витягнув Аліції з ряду. Інший повів її крізь юрбу до місця, де стояла Клаудія, яка простягала їй руку. А потім обидві