Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

— То як, ти вже надумалась?

Бувають у житті страшні хвилини, коли слова всупереч вашій волі злітають з уст, — різкі, жорстокі слова, про які ви шкодуєте одразу, як тільки вимовили їх, — слова, що безнадійно псують делікатні людські стосунки і роблять злагоду неможливою.

— Ну, гаразд, — почала я, — скажу… Знаєш, Яне, ти не повинен бути такий жорстокий з нею… Вона ж усе робила для тебе, ще коли ти був маленький. Вона прийняла тебе за сина, виховала, дала тобі щасливе дитинство, так мені здається… І тільки заради тебе вона й досі працює. Вона палко любить тебе. А ти забув усе! Ти покинув її, за кілька годин перекресливши все, наче ти й не знав її доти. А вона страшенно страждає від того, невже ти цього не бачиш?

Нараз я здригнулася. Ян несамовито вдарив обома руками по керму — так, наче гнівно стукнув кулаком по столу. Машина різко крутонула вбік. Та Ян, здавалося, й не помітив цього.

— Сто чортів, Фанні! Я ж не прошу в тебе порад! Повтори мені, що вона тобі казала, от і все! Чи, може, ти гадаєш, що це не має для мене ніякого значення?

Він здавався дуже розгніваним. І раптом мене пойняв страх. Я подумала про жінок нашого села, котрі, щоб захистити й зберегти мир і злагоду своїх домашніх вогнищ, ціле життя змушені коритися брутальності й несправедливості «свого старого». І я теж, уперше в житті, відчула страх перед цим ніби незнайомим мені чоловіком, товаришем моїх юнацьких років, в котрому, як я оце відчула, назрів, піднявся з глибини душі і вибухнув з великою силою бунт, протест, заговорила принижена гордість і нічим не виправдана лють. Справді, він не потребував порад. А тим паче порад якогось дівчиська-недоростка… У свої двадцять років він був уже мужчина, доросла людина. А я — всього лиш «смирне ягня»!

— Вона сказала… — пробурмотіла я покірно, — вона сказала мені, що знайшла тебе в канаві, після нальоту, в сороковому році. Твої батьки загинули! Якщо вірити їхнім документам, вони були іноземні музиканти.

— Ах! Ось що вона тобі сказала! А з якої країни вони були?

— Цього вона точно не знає.

Я не зважилася, — хоч як мені цього хотілося, — спитати його: «А ти знаєш?» — і провадила далі:

— А потім вона тебе забрала до себе й виховувала як рідного сина. Вона розповіла мені чимало всього про тебе, про твоє дитинство. Згадуючи все це, мало не плакала…

Я боязко зиркнула на Яна. Він похмуро вів машину, не відриваючи погляду від дороги. Але я почувала, що досить якогось одного необачного слова, і він знову спалахне, розлютиться.

— А ще? — наполягав він. — І насамперед скажи: навіщо вона тобі все це розповідала?

— Бо сподівалася, що я зможу вплинути на тебе, переконати, щоб ти повернувся до неї.

— Он воно що! Авжеж, видно, так воно й є.— (Нога його, мабуть, мимоволі натиснула в цю мить на педаль газу, бо машина зненацька різко рвонула вперед). — Ну, що ж! Я волію одразу сказати тобі, що вона даремно розраховує на це.

Голос його лунав холодно і тремтів від ледве стримуваного гніву. І вперше за весь час нашого знайомства мені здалося, що він жорстокий, дуже жорстокий. Хоч би які були її провини, вона не заслуговувала такої суворості. Ян, доведений до нестями своїм стражданням, втратив самовладання і став несправедливим.

Тепер ми обоє мовчали. І те мовчання гнітило нас дужче, ніж будь-які різкі слова. Та я почувала, що не можу вимовити й слова, бо всі слова здавалися банальними й безсилими прогнати оте лихе «дике звіреня», що причаїлося поміж нами.

Пустився дощ. Ян увімкнув «двірника» й засвітив великі фари.

— Паскудна країна! — пробурчав він. — Три дні тому була ожеледиця, не можна було проїхати й двадцяти метрів! А тепер дощ ллє!

— Буде слизько, — наважилась і я докинути слово. Мені конче треба було якось заспокоїти Яна. Він вів машину дедалі швидше. Цей дощ остаточно розлютив його. І добре, що я була спокійніша за нього і встигла вчасно гукнути:

— Обережно, Яне! Ми під'їжджаємо до переїзду в Удісгнелі. А шлагбаум закрито!

Він різко загальмував, потім роздратовано буркнув:

— Бачу! Я його добре знаю, цей шлагбаум! Завжди його опускають на десять хвилин раніше, ніж треба!

Руки його, ніби молотом, нервово ударяли по керму.

Тим часом уже зовсім споночіло. Крізь скло кабіни я дивилася на маленький будиночок залізничного сторожа, на собачу будку, на кролячі сажки й вірьовку для білизни, на якій сушилося чотири чи п'ять випраних чоловічих сорочок, схожих під дощем на якісь жалюгідні мокрі опудала.

Планка шлагбаума здригалася під поривами рвучкого вітру, його напівоблуплена фарба тьмяно поблискувала в світлі фар. Тут проходила залізниця Булонь — Монтрей, і її справді, здається, перекрили трохи завчасно. Та Ян не хотів чекати. Він почав голосно сигналити, щоб викликати залізничного сторожа.

— Яне, — наважилася я спинити його, — а може, зараз має пройти поїзд?

— Я тобі кажу, він завжди закриває на десять хвилин раніше! А втім, дивись сама!

З будиночка вийшов чоловік. У сяйві фар я невиразно розрізнила його заспане обличчя. Потім прочитала на ньому вагання й нерішучість. Та ось він, здавалося, упізнав Яна. Мабуть, таке траплялося вже не раз, і сторож стомився від суперечок та Янових докорів, бо він тільки махнув безнадійно рукою і почав неквапливо піднімати шлагбаум.

Ян дав газ. Машина рушила з місця, але в ту мить, коли він уже переїздив колію, за нами враз почувся оглушливий гуркіт. Я встигла ще помітити на смерть перелякане обличчя сторожа. Потім затулила лице руками, щоб нічого більше не бачити.

Та Ян не розгубився: щосили натиснувши на педаль газу, він збільшив швидкість. Я відчула, як машина різко підстрибнула, неначе