Читати книгу - "Льодовик"

пунктами. Де–не–де у парканах були просвіти, і ми бачили ряди дерев'яних фінських будиночків із московітськими «триколорами» та супутниковими антенами на дахах. Ближче до Прилук авто на шосе ставало більше, оленів уздовж дороги менше, аж поки вони зовсім не зникли, зате теплиці йшли майже суцільною стіною.

У Прилуках у придорожньому кафе ми снідали відбивними із оленини, хоча Мустафа попросив котлети по–домашньому із свинини, але того ранку свинини у те кафе ще не привезли. На мій запитальний погляд Оленка відповіла, що його мама насправді шведка, а зараз батьки мешкають у Канаді і наступного літа вони з Мусіком також до них поїдуть, і що у Канаді також Льодовик. Про те, що у Канаді також Льодовик, я знав і без неї. Розмови про те, чи є пуху–пуху у Канаді, зайняли нам решту дороги до Києва…

— Як ви там, полярники? Коломбо, як ви? — раптом почувся голос Ірини, трохи спросоння.

— Прилуки, котлети із оленини! — відповів я їй бадьоро. — А колись, ще до Льодовика, це містечко більше асоціювалося із цигарками… — звернувся я вже до Оленки із Мустафою. — Тут була велика цигаркова фабрика.

— Котлети із оленини краще! — сказала Оленка.

Їй було весело, і нам із Мустафою разом з нею. Міхові про її приїзд я все–таки сказав, і про поїздку до Льодовика також розповів, і навіть про прикордонника, якого з'їли Пуху–пуху. Міха, звісно, мені не повірив. А от про Мустафу промовчав, нехай собі самі розбираються.

Міха і «бомбовози»

Недавно вичитав в одній із наших газет, які нам приносять і які стосами валяються у Міховій редакції, що український народ завжди був дисидентським, незважаючи на те, що частина були холуями. Чомусь це зачепило, мене ще й досі зачіпають такі дурниці. Дорогою додому навіть щиро поділився з Міхою своїми сумнівами.

Міха у відповідь буркнув, що, мовляв, не варто читати українські газети.

— Але ж вони все одно набагато цікавіші, ніж твій бойовий листок, — не втримуюсь я.

Міха, звісно, одразу ж дметься, я–то його вже добре вивчив.

— Ти дуже скромна людина. Місцями навіть ідіот… — кидає він мені.

— Звичайно, ти ж начальник.

— Вибач! — дає Міха задній хід.

Може, за це я і терплю його так довго, що він завжди визнає свої помилки, нехай і нещиро, але визнає.

— Знаєш, ти, звичайно, вибач, але якщо я це бачив, то так само можуть знати й інші, — я витяг із кишені й простягнув Міхові роздруковані мною із його компа коментарі на сайті.

Міха зробив круглі очі, як він це вміє, коли хоче вдати здивування. Потім почав сопіти.

— Як тобі це вдалося?

— Ти мене викликав, пам'ятаєш, позавчора, а сам забув виключити комп'ютер. Але якби ти так само викликав Артурчика. І якби це побачив не я, а, наприклад, Артурчик!..

— Та це ж так, забавка, — буркнув Міха, розірвав роздруківку і, опустивши скло, пустив її за північним вітром.

Інший би, може, одразу і звільнив би водія й за сумісництвом охоронця за факт заглядання у комп'ютер начальника. Але Міха не «інший», і спільна служба в Ізяславській бригаді спецназу — не хрін собачий. Але до Богатирської ми все одно не розмовляємо. Мені у такі моменти особливо стає його шкода, свого старого бойового побратима, і його нелегкого колаборантського хліба. Бо ж думає він приблизно так само, як і я, виховувалися в одному середовищі. А його мама — моя тітка й за сумісництвом вчителька української мови й літератури — чи не першою посіяла у моїй босяцькій душі зерна національної свідомості.

Пам'ятаю, скількох зусиль і мук сумління коштувало йому написати той пасквіль в одну із їхніх «незавісімих газет» про московоцентричність українців, омріяний «третій Рим» та інші нісенітниці. Звичайно, всім зрозуміло, що це була обов'язкова умова його редакторства, і майбутні роботодавці не приховували, що ця публікація — водночас тест на його лояльність і той «рубікон», від якого йому вже не буде дороги назад… Він тоді сам зателефонував мені після кількох місяців мовчанки, ми ходили взад–уперед пішохідним, завдяки неділі, засніженим Хрещатиком, і у двадцятиградусний мороз я пояснював йому, як психолог, у яку халепу він вляпався. Я теж ще не знав, що через кілька місяців сам працюватиму у нього водієм.

— Нічого, скоро поїдемо на полювання, трохи розвіємося!.. — начеб читаючи мої думки, подає голос Міха, коли ми вже проскакуємо модулі пивного концерну «Оболонь». — От забув, треба було вже повернути на Міжгір'я, прозондувати, так сказать…

— Так сказать!

— Слухай, Колюню! Так сказать, відчепися!..

— Та ні, просто не забувай, що української мене вчила Наталія Петрівна, — згадую я Міхову маму.

— От і добре, що Наталія Петрівна… Але зараз нас чекають короїди і «бомбовози».

— Яка гидота! Гидота з гидот.

— Жити треба весело! І легко.

— Заспокойся. Я пам'ятаю.

— Тепер усе залежить від погоди!..

— Як скажеш, — кидаю я на знак примирення, і цей дивний діалог начальника і його водія–охоронця припиняється, бо у Міхи дзиґотить мобіла і з розгублено–винуватого виразу його неголеної товстої пики я одразу здогадуюся, що це вона, Іра.

Так, сонечко… Ні, сонечко… Як скажеш… Добре… Добре, сонечко…

Ото й усе. Майже дослівно. Хоча я і не чув, що казала йому вона, але було відчуття, що Міха після розмови дещо притух. Зате мій настрій, невідомо чому, миттєво пішов угору.

— Так, усе залежить від погоди! — повторив я тоді його слова, хоча в душі швидкого тепла не очікував.

Але я помилився з прогнозом. Протягом наступних трьох