Читати книгу - "Король стрільців"

і зненацька аж присів зі страху. Дух йому заперло в тоненькій невмиваній шийці… «Сироїди» були от-от на карку!.. Каміння літало, як рій, кілька кремезних шибеників брали вже його в коло. Хлопчина позеленів від несподіваної пригоди, опустив ніж на темну оранину й розпучливо залепетав:

— Не приступай, я німий! Ой, я німий!

— А то ладно! Німий, а так приємно бесідує!

Якийсь віспуватий парубійко залетів збоку — трісь! — свиснула гостра плитка, а Василева капелюшина йно мелькнула в борозну. Бризнула кров і залляла тернові ягідки і дзьобатий носик. Хлопчина вклякнув і обняв рученятами тім’я.

— Боженьку! Голова… Голова!

Йой!

Кров!

Обидві армії в ту мить завмерли, вросли в оранину… Але ненадовго. Гілько-Мадяр раптом оскаженів! Байстряча кров того сина покритки-війни — хтозна, може, спадщина мадярських пушт — розбісилась у ньому стогривим табуном осатанілих диких коней. З’їжився, скоцюрбився, блиснув очима як вовкулака.

— Хлопці! Вас нема?

Як буревій, мов хуга, рвонувся із своїм струменем на «сироїдів». Сам один! Перескочив через Василька, як через кротовину, заскавулів, свиснув палюгою.

— Тррах! — віспуватий парубійко накрився голими п’ятами. — Трррах! — другий, горбатенький, обіруч схопився за зуби, якби не хотів їх випустити з розквашеної щоки. Ху!.. Почалася коломийка. Зломотів копитами, гей ведмедисько, валуйкуватий Стець:

— Чекай-но, я тепер тобі порохкаю!

Плигнув, мов в’юн, меткий Грицько:

— Вву! — бевхнула каменюка, аж комусь у животі векнуло, гей у бочці.

Скочив Гарбуз, Сень Ковбликів, Павло Розперезаний і три храпалі з тамтого кінця. Чоло до чола, зуб до зуба. Ой!.. Ґвалт!.. Летіла слина, кров, сльози і прокльони.

Война!

«Сироїди» не встояли. Зробили «рікцуг» і розсипалися по полі, як наполошені сарни. Дерли, аж земельку рвали під собою! «Макогони» — розлеймані, запінені, заслинені, перли за ними з дикою жадобою месті, що розпирала їх і несла, мов невговканий потік на лотоках. Мов ураган, мов чорні круки впали на колесо печеної бульби і рознесли його на всі вітри разом з огарками, а якогось втікача, що зашпортався на горошанці, так обліпили сипкою й гарячою «американкою», що цілий побілів, якби його сніг присипав.

Але зміркували, що далеко увігналися у чужу територію, і Мадяр сказав — гальт! Два ґазди, що підкидали на пшеницю, — один свій, другий «сироїд» — ударилися з дива в поли і вже бралися за істики, щоб розборонити роз’юшених вояків.

— Ото дич! Ото голота! Дивіть, та порізалося би то на смерть!

— Ну, ну, і я скажу. І буде добро на світі, як таке мале одне другому до горла скаче?..

Мадяр позбирав гвардію докупи, як чабан вівці, до тріумфального повороту. Стець сопів і тримався за живіт, Гриць розмазував ліктем по підборіддю юшку, пил і піт. Гарбуз розтирав морзулі, а Сень Ковбликів мацав синці і нарахував дев’ять. Але голови всі позадирали догори і, підтягаючи штани, марширували твердо та гордовито, як годиться витязям, непереможним, побідоносним.

— Так! Але-сьмо їм всипали!

Надибали Василька, як мив голову в річці і ревно хлипав:

— Ой-ой, що тепер мені татуньо скажуть!..

Хлопці винувато встромили очі в закривавлену воду і гнітюче мовчали. Жаль їм було малого побратима, жаль сердешний, чули це, та не вміли сказати простою хлопською мовою.

— Не бійся, — пробубонів перший Мадяр. — Підеш на подрє спати, то й не будуть видіти…

Закотив рукави, побіг Василькові пополоскати рану, а потім сів і обережненько посадив собі малого на коліна. Добув із кишені байду разового хліба, скубнув пучку м’якушки, розмішав зі слиною і клястрував Василеву голову, мов зісохлий цебричок.

— О, видиш. Зробимо рипирацію, воно ладно заструпиться, присохне і навіть знаку не буде.

Василько стишився і тихенько схлипував. Його дрібне личко було крейдяно-біле, лише дзьобатий носик зачервонівся і запух, а в звідратих кораликах притаїлися біль і тривога — що йому татуньо скажуть!.. А Мадяр порався коло нього, як справедливий доктор.

— Гей, котрий там має тоненьку сорочку, бо гребінне буде його райбувати. А, Гарбуз має, йому стрийна з Америки привезла!.. Давай, давай!

Гарбуз не дуже-то квапився скидати сорочку, тому хлопці умлівіч відпороли йому цілий рукав разом з уставкою і зробили з нього бандаж на Василеву голову. Малий схилився над річкою, заплетеною сітником і козельцями, і на дні, між білесеньким камінням й рінню, вздрів свої витріщені коралики, а над ними білий очіпок.

— Аво! Тепер я виглядаю, як небіжка бабуня… Хі-хі…

— Ха-ха-ха! — завторувала хором ціла компанія. Усі раділи його втіхою, обсіли гамірно довкола, посилали йому теплі приязні усміхи, гладили обрубкуватими пальцями, підбадьорювали, хвалили.

— Го-го, наш Васильцьо — то ще раз хлоп!

— А ти що си гадаєш? Сам один ішов на «сироїдів»!

— Дивися — він уже не плаче.

— Та во, а що має плакати? Або він що, баба?

Василькові аж голова пішла ходором від тої чолобитні і похвал, бліді щічки зарум’янилися мачками, у душі літали голуби, а маленьке серце дзвонило радістю. Хлопчина чув, що він росте-росте до небосяжних висот, до рожевих хмар.

А Гілько-Мадяр, дужий та одчайдушний цісар пастухів, пантрував над ним, розкорячившись широко та всевладно, і з ласкавою усмішкою приймав почесті, належні тому, кого він узяв під свої цісарські опікунчі крила.

Два тижні не показувався Василько батькам на очі. Днював у полі за товаром, а ночував на подрі в сіні. Два тижні обідав і полуднував лише прихапцем