Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

Волевиявлення — не завжди порожня балаканина перед розімлілими дівчатками з хижими червоними кігтями. Воля, добродії мої, мегатонний цокаючий заряд. Нею можна таких діянь наковбасити, що потім і архангелам не розхлебтати. Підручники доведеться переписувати! І після того, скажімо, не дівчатка будуть прикидатися перед вами тихими ангеляточками, наївними щодо інтимності, а навпаки: ви самі, панове, в спідничинах та з накладними віями почнете перед дзеркалами губки фарбувати і задницею крутити… Чим вам не приклад? Цілком вам приклад…

Ну, брательнику, і сміх же в тебе! Таким би сміхом на молодий місяць на кладовищі фільми жахів озвучувати, тільки-от мертвих шкода.

Не вмієш розпорядитися волею — зажени її в ритуал. Є такі практики. Практики — річ небезпечна, але супроти зневіри та нудьги — дуже допомічна. Головне, щоби гуртівник… щоби дядько, який візьме собі на горба наше навчання і виховання, нас не боявся, нами не харчувався і на підсвідомчик наш не тиснув.

Браток, а ти в очі йому поглянь: як він дивиться на нас? З прихованим наміром вималюватися таким-то, а ще більше — таким-то? Або, якщо просто і лагідно, аки агнець на лева рикаючого. Якщо там є миготіння — придивися. У них, у справжніх, в зіницях гуляють золоті іскри. Хоч і не побачиш — а все одно знатимеш! Тигр і око тигра; місяць гострим лезом над східним краєм землі, супроти західного сяйва, морозний жовтневий ранок, золоті дерева під сонцем. Все, що відбиває в тебе правічне світло, здатне тебе зрозуміти, тому що воно і є розумінням — і тигр, і місяць, і піднебесний ліс. Розуміння забавляється золотими іскрами на поверхні моря. Золото втримує колір сонця; бачачи це, люди поклоняються благородному металу; всі наступні гріхи — від того, що кланяєшся дзеркалу, а не ликові, який воно відображає.

Бачити в ідолі бога — одне, вважати ідола богом — зовсім третє.

Одначе, панове, про що ми все-таки балачку ведемо? Лишімо зорі звіздарям. Браток, ти здатний мене зрозуміти? В’їжджаєш у тему? Коротше: хочеш бути магом, в натурі? Кидай суєту мирську — і босяком до гуру. Наперед змирися, що тепер ти ніщо: болванка, яку ще тільки треба виточити. Чим смиреннішим до нього під’їдеш, тим швидше станеш голеньким первісним нулем і почнеш набувати форми. Бо впряжешся ти з ним віднині й во віки віків. Магія — як одуріння: піддасишся — і не відпустить. І ніколи не збагнеш до кінця, чи то ти нею заправляєш, чи, навпаки, вона тобою і наставником твоїм як хоче крутить. У містичних реаліях з розумінням трохи туго.

Інша річ — третє око. Це вам не містика! Це зсередини, з генів. І з ним до чорта важко. Проблема не в тому, щоби оточуючі на тебе не либилися: з цим нормально, вмію я приховувати від сторонніх якісь там особисті риси. Проблема — не використовувати його. Іноді, знаєте, тягне.

Занадто окасті завжди нещасливі. Як і занадто пам’ятливі. Що не кажи, а пам’ять — просто сміттяр: згрібає всяку погань в одну смердючу купу. Прикриє листям опалим, камінням привалить. На передньому плані — гарнулечки, усмішечки, троянди і мармур. Але не лізь за огорожу! Там черепи та змії. Туди заходять тільки надмірно пам’ятущі. Босоніж по грязюці, по битому склі. На кожному кроці осколки, соромітні купки: можна й зав’язнути! А з зайвим оком, дай йому волю, ще гірше. Контрастний, жахливий світ. Виявляєш на пустирищі кривавий ліс, торкаєшся пелюсток бляшаних квітів, ховаєшся від сліпучих блискавок, які називаються почуттями, і щоки горять від полум’я чиїхось мрій. І понад усім, понад світлим і понад сірим, навколо і всюди — темрява, болото, одуріння і паскудство. І серце починає битися об ребра, гейби то дзвін. До людей — до інших людей! — краще й не наближатися. Спалять і. навіть не помітять. А помітять — не помилують. А якщо й помилують — у спину дротиком метнуть…

Це недуга така. Окова хвороба. Що я здобув? Магічну силу? Прості обряди — бородавки зашептати, серце надірване зацерувати чи капосне дияволеня з голови за хвіст висмикнути — це так, це мона. Тільки на якого такого птаха приплітати до того східну премудрість? Поліські бабуньки дають собі раду з проблемами того штибу якось між іншим, повернувшись з городу, кабанчиків любих нагодувавши. Поворожити на долю? Та перша-ліпша циганка вмить і до непристойних подробиць розповість вам усі її перипетії. Ще й візьме менше. До того ж, схоже, гуру, наставник мій, шахраюватий безсереберник, проникливий махінатор, свідомо змішував усе до купи. Знахарські навички — і прийоми титулованих магів. Ефектні фокуси, придатні для іміджу й тільки для іміджу — і медіативні техніки, непомітні, однак безвідмовні. Те, що корисно знати для заробітку, й те, чим тримається сила. І при цьому не надто переймався цілісністю вчення.

Між іншим, звичай мовчки сидіти, сонно дихати, вилупившись на полум’я свічки й ні про що при цьому не думати, слов’янам знайомий споконвіку. Цзен і йога слов’янина — звичний стан душі, в який упадаєш просто так, просто від життєвої міці. І чи не від цієї ж звички походить наша невитравна потреба порпання в собі? Після першої ми не заїдаємо, а замислюємося. А після тої, яка вже зайва, у нас раптом настає прозріння.

Очевидно, він здогадувався. Він збагнув, що зобов’язаний змішати високе з низьким, душу з глиною. Він хотів дати Големові небо. Візьми двадцятирічний саджанець, влий у нього знання і навчи його бачити — ось і вийде тобі людинка. Така як я. Хоча, звісно, могло б і краще вдатися, якби-то глина була чистішою, а душа рівнішою. Вавилон же будувався з того, що трапилося під руку.

Чому ж мене Французом зовуть? Не через фізію, як багато хто вважає. Я нічого проти франків-саксів не маю, навпаки, поважаю і, за належну кількість умовних одиниць, запису їх на прийом до Наполеона, однак віконта з берегів Сени в моєму роду не було. Причина — в моїй набутій вавилонності, хай простять мені боги аж настільки жахливе визначення. У звичках моїх і моєму, самі бачите, європейському лоску. Лосканутий я трошечки — так треба для справи.

Делікатна штука —