Читати книгу - "Дух часу"

Рано, коли чистив збіже, був вже зовсім спокійний, а тепер знов розгорілася в нім кров. Зайнятий розбурханими думками, він і не стямився, коли станув на полі.

Він, ще недавно нікому не звісний чоловік, окрім свого села, сегодня став голосний на цілий світ! Про него пишуть, говорять, хвалять єго за чесний і добрий поступок!

Єму аж лячно робилося, коли він нагадав ті непевні та темні хвилі, коли то єго думки хилилися на всі боки, коли не знав, що робити, і був би, може, скорше зробив противно.

Та не лиш єго ім’я виринуло з тихого закутка, але в єго душі вийшла така сама зміна: він ніби прочув, провидів. Він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда-прадіда стоїть єго хата, ті зелені ниви, гори, долини, та ріля, на котру він кидає зерно, все те — одна велика руська земля! А він, її правий властитель, коренний газда, він має про неї дбати, упоминатися о її права!..

Сонце, прикрите тоненькою хмаркою, кидало обичне тепле проміне. Могучі весняні сили росли, потужніли. Усюди кипіло житем і працею, усюди щось рухалося, бриніло по зілю, траві і водах. Земля розпарилася, з свіжої рілі розходився якийсь дивний запах, — запах, добре звісний Якимові.

Яким здрігнувся. Се був запах мужицької кервавиці і поту. Сей запах перемагав усі інші розворушені думки і давнім правом панованя запитував, чи той вибраний Якима голосом пан зі Львова обітре той кервавий піт з мужицького чола, чи зменшить податки і дачки, чи верне право до затраченої землі, зарінків, лісів і пасовиськ?

Яким опустив голову і задумався…

Єго уста дивно зложилися, і він вимовив стиха:

— Не знати!..

Хто не знає нашого розкішного Покутя у стіп Карпатських гір, що підносяться буйно, високо і гинуть в далекій синявій мраці облаків? Хто не знає тих швидких потоків, що шумно вискакують з похилин і крутяться жваво по широких зарінках? Десь серед зарінку стане, гейби наперекір жвавому потокові, збитий у купу густий луг, а потік гнівний, що мусить єго обходити, шумить і цоркае о великі ріняки. Де-не-де покажеся невеликий дубовий лісок, а дальше тягнеся незмірена оком рівна просторонь орного поля. Там бачиш широкі лани, вузькі з високими межами ниви, котрі аж ясніють золотавою пшеничкою і ячменем, срібним колосем жита та повійним гнучким візсом. Попри високі китиці кукурудзів підхоплюєся широколистий тютюн, а часом мигне шматок зеленої млаки з червоними, синіми та жовтими цвітами, мов коверець, перетиканий божою рукою.

Однак село, до котрого зближаємося, не визначалося особливою красою. Тут уже губилася ціха гірської околиці, і село набирало виду більше подільських сіл. Воно лежало у долині серед широкого поля, що по обох єго боках розтягалось на високих горбах, гейби спляча у кориті дитина. Самою серединою плив невеликий потік, а єго мутні води котились ліниво по осілім на дні намулі. Вічний єго супокій був нарушений хіба лиш тоді, коли топився зимовий сніг і болотними швидкими струями збігав до сумного потока. Жвавість маленьких ручаїв уділялася і потокові, і тоді він шумів ь виливався з берегів, забирав усе, що по дорозі попало, і ніс до свого багатого сусіда Прута. Восени, звичайно, сільські газдині мочили в мутній воді потока коноплі, і тоді він виглядав ще сумнійший, вода ще темнійша та мутнійша, а навкруг розходився немилий воздух, що було великою принадою для дітей з цілого села, котрі збиралися гурмами ловити дрібну затроєну коноплями рибку. Рівнобіжно з потоком тягнулась вузька сільська дорога, перекидалась через него невеличким мостом і пнулась далеко вгору. По другім боці моста стирчали голі горби, по-криті лиш низькою, подекуди перепаленою сонцем травою. Місцями земля розпадалася і шкірилася здалека глибокими жовтими ярами. Насупротив тих гір, де пропадала вже з виду дорога, котра на похилині значно взносилась над селом, стояв панський двір і гордо споглядав на сільце, лежаче в долині, на невеличку з трьома банями церковцю і на обросле садом попівство, що майже притулилось до церкви над мутним потоком. Ціле село ніби хильцем уходило гордого погляду панського двора, одна лиш коршма на противнім боці двора стояла чепурно і ніби всміхалася до него довгим рядом вікон з потрійними шибами.

Двір був великий, але добре удержаний, з високо підмурованим і на стовпах опертим ганком. На просторім подвір’ю перед ганком був невеликий газон, а дальше господарські будинки. До одної сторони дому припирав великий цвітник, а за ним тягнувся довгий сад. Город був уряджений на англійський лад: на зелених газонах виднілися клумби всіляких цвітів, маленькі заграничні в ріжних відмінах деревця і щеплені рожі, а на самій середині широко розкладалася американська сосна. Високий пліт заслоняв груболистий боз і інші спіреї, а кути огородженого городу притінювали соснові та грабові гаї.

Молода пара людей проходжувалась повільним ходом по кручених стежках городу. Гарне лице жінки було таке бліденьке, як перша весняна цвітка, а голубі очі гейби закривались хмарою. Мужчина сумно споглядав на свою бліду товаришку, котру краса природи не веселила, а свіжість воздуха переймала дрожю. Мовчки переходили вони попід тінисті дерева, штучні гаї та переповнені цвітами клумби. Під широко розложеними галузями сосни цвіли розкиненими громадами сині та білі фіалки, а солодкий їх запах приманював здалека. Молода жінка однако ж споглядала байдужно на сіяючі красою рослинки, як і на ціле окружене, повне житя і сили; зате мужчина, чвидко, не міг опертися красі природи, бо зігнувся і подав блідій своїй товаришці кілька зірваних фіалок. Вона машинально витягнула руку, взяла від него цвіти, а відтак обидвоє пішли дальше крутою стежкою. Маленька фіалка мала два пуплішки і молодий зав’язок насіня.

— Ох! — зітхнувши, відізвалася до свого товариша бліда жінка. — Така дробина, а вже буде тішитися новим житем, відродиться молодим поколінем. Боже мій! Се таке звичайне, право природи, лиш ми не маємо того щастя.

При тих словах молода жінка розплакалася. Мужчина пригорнув єї до грудей. Єго душили сльози, і він лиш насилу їх повздержувай.

Десять літ