Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

важко буде відірвати від планети. Це як при розкладі атомного ядра: крайні електрони легше вибиваються з своїх орбіт. Вся справа в енергії. А ми маємо тепер величезні енергетичні ресурси. Досить самої лише сонячної енергії, якщо вміло її використати. Можна вибрати кілька «місяців» із так званих малих планет. Церера, Паллада, Юнона, Веста, Астрея, Геба, Ерос, Ахілл світитимуть не гірше за наш Місяць, якщо наблизити їх орбіти до Землі. Ми можемо завестися згодом хоч десятком «місяців». І ночами у нас буде так само ясно, як вдень. Не потрібні будуть і ліхтарі. А вже про красу такого видовища і говорити нема чого.

— Кільце Сатурна являє собою уламки «місяця» Сатурна. В супутниках планет, як і в самих планетах, що обертаються навколо центрального світила, завжди борються дві сили: сили притягання і сила відцентрова. Планета тягне супутника до себе, а відцентрова сила — від планети. Кінець-кінцем, ці сили і розривають «місяць» на частини. Та зате уявіть собі це видовище. Не встигне спасти на Землю ніч, як у небі від краю до краю обрію загорається широка смуга дивовижної краси і яскравості.

— А все-таки, шкода нашого дідуся-Місяця! — сказав він, вдивляючись в морок розколини. — Звикли ми до нього, і без нього погано буде… Хм… хм… А може й не чекати неминучого кінця, а прискорити його? Якщо в цю розколину закласти тонну нашого потенталу, то цього, мабуть, буде досить, щоб геть розірвати Місяць. Вже як судилось йому загинути, то, принаймні, нехай це станеться з нашої волі і в нами призначений час.

— Цікаво, як глибоко йде розколина в місячну кору? — сказав Соколовський.

Його, як геолога, цікавила не доля Місяця, а інше. Жоден геолог не проходив до центра Землі. А тут, можливо, випадає нагода проникнути майже до центра планети.

Тюрін згодився зробити подорож «до центра Місяця». Ознайомитися з вертикальним розрізом планети для астронома так само цікаво, як і для геолога.

Ми почали обмірковувати план подорожі. Тюрін пропонував повільно спуститися в ракеті-вагоні прямовисним схилом, гальмуючи спуск вибухами.

— По дорозі можна спинятися і виміряти температуру, — казав він.

Але Соколовський вважав, що такий спуск дуже важкий і навіть рискований. До того ж, коли повільно спускатися, то це забере занадто багато пального.

— Краще ми спустимось на дно. А коли їхатимемо назад, можна буде разів два-три спинитися, якщо знайдемо підхожі площадки для ракети.

Соколовський був нашим капітаном, і Тюріну на цей раз довелося згодитись. Він тільки просив спускатися не дуже швидко, щоб ми могли оглянути геологічний склад схилу, — оскільки це можливо під час польоту.

Підживившись перед дорогою, ми почали спуск.

Ракета піднялася над чорною безоднею розколини і почала описувати півколо, щоб піти на зниження. Сонце стояло вже досить високо, освітлюючи схил на значну глибину. Протилежного боку розколини ще не було видно. На обрії, на темному фоні неба, з’явилися тільки освітлені вершини Тюріньєрів, як зубчаста смужка з обрізаним знизу краєм. Ракета нахилялась, ніби санки, що летять згори. Нам доводилось відкидатися назад, впиратися ногами. Тюрін клацав апаратом. Він попросив Соколовського триматися ближче краю розколини. Соколовський повернув ракету. Ми бачили чорні, майже рівні скелі. Іноді вони ніби наливалися синявою. Потім з’явилися червонясті, жовтуваті, зелені відтінки. Я пояснив це тим, що на глибині могла довше зберегтися атмосфера, і метали, а надто залізо, зазнавали більшого діяння кисню і оксидувалися, як на Землі. Згодом Тюрін і Соколовський потвердили моє припущення.

Раптом ми поринули в глибоку темряву. Ракета ввійшла в смугу тіні. Перехід був такий різкий, що в першу мить ми нічого не бачили. Ракета круто повернула праворуч. В темряві було ризиковано летіти поблизу розколини. Спалахнуло проміння прожекторів. Над нами сяяв освітлений Сонцем схил, внизу було абсолютно темно. Проміння прожектора, наче два вогняних щупальці, бігало в мороці, нічого не зустрічаючи. Минала хвилина за хвилиною, а ми все ще летіли в порожнечі. Якби не відсутність зірок по боках, можна було подумати, що ми несемося в безповітряному просторі. Коли ж кінчиться ця прірва?.. Аж ось проміння прожекторів упало на вершину гострої скелі. Соколовський притишив політ. Прожектори освітлювали гострі, довгасті, різко помітні гірські породи. З правого боку з’явилася стіна. Ми повернули ліворуч. Але й з лівого боку з’явилась така сама стіна. Тепер ми летіли у вузькому каньйоні. Треба було бути дуже обережним. Цілі гори гострих уламків нагромаджувалися справа, знизу і зліва. Сісти було неможливо. Ми летіли кілометр за кілометром, ущелина не розширялась.

— Здається, нам доведеться обмежитися цим оглядом і піднятися, — сказав Соколовський.

На ньому лежала відповідальність за цілість ракети і всіх нас, і він не хотів рискувати. Але Тюрін наполягав на тому, щоб ми летіли далі. Він навіть поклав руку на руку Соколовського, ніби забороняючи цим жестом повертати руль висоти.

Ми летіли, — годину, дві, три, — я вже не можу сказати точно.

Нарешті, ми побачили щось подібне до площадки. Правда, вона лежала досить похило, але на неї все-таки можна було сісти. Ракета спинилась у просторі і повільно знизилась. Стоп. Ракета стояла під кутом у тридцять градусів.

— Ну, от, — сказав Соколовський, — приставити вас сюди я приставив, але як ми піднімемось звідси, не знаю.

— Головне — досягли мети, — відповів Тюрін.

Тепер він більше ні про що не хотів думати. Він зіскочив з ракети, пролетів дугою і став на ноги. Від поштовху ще раз підстрибнув, не встояв на ногах, упав, але зразу ж схопився і почав несамовито трясти руками. Ударився? Ні. Виявляється, він розбив термометр. На щастя, у Соколовського був другий термометр. Тюрін почав виміряти температури ґрунту. На превелику його радість, термометр показував 150 холоду. Не дуже висока температура, але все-таки гіпотеза ніби виправдувалась.

А геолог уже відбивав молотком куски породи. Він працював з таким завзяттям, що з-під молотка летіли іскри, але жоден кусок не відлітав вбік. Нарешті, втомлений роботою, він випростався і, притулившись до мене скафандром, сказав:

— Чистий залізняк! Чого треба було