Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

— Немає потреби пояснювати, що наше містечко ризикує от-от зникнути з мапи, прихопивши з собою вас, ваші землі й ваші череди. Я й не збираюся говорити про церкву, та дещо все-таки я мушу сказати: прийти до спасіння ми можемо лише через каяття й жертви. І я, поки мене не перебили, говорив про жертву, яку принесе хтось, про каяття, яке необхідне всім нам, і про порятунок міста.

— Узавтра все це виявиться брехнею, — пролунав ще чийсь голос.

— Завтра чужоземець покаже нам золото, — сказав війт, тішачись з того, що може надати громаді відомості, якими не володіє навіть священик. — Сеньйорита Прим не бажає нести відповідальність сама, і хазяйка готелю переконала чужоземця принести золото сюди. Без цієї гарантії ми палець об палець не вдаримо.

Війт узяв слово й заходився змальовувати чарівні зміни, які незабаром стануться у Віскосі, — благоустрій, новобудови, дитячий парк, скорочення податків, розподіл багатства, що звалилося як сніг на голову.

— Усім порівну, — вигукнув хтось.

Настав час сказати про головне, чого війтові робити дуже не хотілося, однак усі погляди тепер було звернені на нього, і люди на майдані, здавалося, очунялися від сплячки.

— Усім порівну, — підтвердив священик, випередивши війта. Він розумів, що вибору немає: або всі несуть однакову відповідальність за вчинене й одержують однакову винагороду, або невдовзі хтось донесе про злочин, охоплений почуттям заздрощів і помсти.

Священик чудово знав, що значать ці слова.

— Хто ж мусить померти?

Війт заходився пояснювати, чому було б справедливо, якби вибір упав на Берту, — жінка похилого віку, дуже журиться за чоловіком, друзів у неї катма, і взагалі, чи не вижила вона з розуму, бо з ранку до вечора просиджує собі на призьбі, до того ж ніяк і нічим не сприяє процвітанню Віскоса. Замість того щоб купити землі чи овець, поклала свої гроші в банк під відсотки, — користі з неї — хіба що торговцям, які, так само, як і булочник, раз на тиждень з’являються у містечку, аби поспродувати тут свої товари.

З юрби не долинуло жодного вигуку обурення. Війт тішився з цього, вважаючи, що така реакція з боку городян є підтвердженням його авторитету. Втім священик знав, що залежно від обставин мовчання можна трактувати як завгодно, бо не завжди воно є знаком згоди, — часом мовчання свідчить лише про те, що люди не здатні швидко міркувати й приймати рішення негайно. Тому якщо бодай хтось у юрбі був не згодний, то вже незабаром його почнуть краяти докори сумління, — чому, мовляв, я промовчав, адже був проти? І тоді наслідки можуть бути дуже сумними.

— Треба, щоб усі були одностайні, — сказав священик. — Треба, щоб усі сказали вголос, приймають вони це рішення чи ні. Нехай Господь почує, нехай Він знає, що в його воїнстві — безстрашні люди. А тих, хто не вірить у Бога, я прошу висловитися «за» або «проти» відкрито й привселюдно, аби всі достеменно знали, хто що думає.

Війтові не сподобалося, як висловлювався священик: той казав «треба», тоді як ліпше й правильніше було б — «нам треба» або «війтові треба». Коли все це залишиться позаду, він відновить свій авторитет, вдавшись до необхідних для цього кроків. Але зараз він як досвідчений політик давав падре можливість проявити себе й діяти на власний розсуд.

— Отже, хто згодний?

Перше «Я!» вимовив коваль. За ним, аби всім продемонструвати своє безстрашшя, голосно повторив це слово й сам війт. Один за одним люди на майдані голосно підтверджували свою згоду, і так тривало доти, доки не висловилися геть усі. Хтось погоджувався, тому що хотів, аби збори якнайшвидше закінчились і можна було повернутися додому, хтось тому, що думав про золото й про те, як він, несподівано розбагатівши, одразу ж залишить Віскос, а хтось тому, що уявляв, як вишле грошенят дітям, які мешкають у великому місті, щоб ті не соромилися перед друзями. І ніхто з тих, хто зібрався на майдані, по суті, не вірив, що Віскос знову набуде колишньої слави, проте всі жадали багатства, якого, на їхню думку, завжди заслуговували, але яким ніколи не володіли.

І ніхто не сказав: «Я проти!»

— У нашому місті 108 жінок і 173 чоловіки, — провадив священик. — У кожному будинку є принаймні одна рушниця, оскільки місцева традиція вимагає шанувати мистецтво полювання. Нехай узавтра вранці кожен принесе в ризницю рушницю з одним набоєм. Нашого війта, в якого кілька рушниць, я попрохаю прихопити одну й для мене.

— Зроду ми не погодимося комусь там віддати свої рушниці, — заволав з натовпу один єгер. — Рушниця — це святиня, рушниця — річ примхлива й чужих рук не потерпить.

— Дайте мені закінчити. Я поясню вам, як проводять розстріл. Виділяють для цього піввзвод — сімох солдатів, які й мусять виконати смертний вирок. Семи солдатам дають сім рушниць, з них шість заряджені бойовими набоями, а одна — холостим. Однаково спалахує порох, однаково гримлять постріли, але в холостому набої немає свинцевої кулі, що має вилетіти з цівки й уразити засудженого.

Солдати не знають, хто з них стріляє холостим. Кожен вважає, що саме він, і тому відповідальність за смерть людини покладає на своїх товаришів, які ніколи раніше не бачили засудженого, але, виконуючи службовий обов’язок, мусять стріляти в нього.

— Ніхто не вважає себе винуватим, — мовив латифундист, який досі мовчав.

— Атож. І завтра я вчиню так само: із 87 набоїв свинець вийму, а в решті залишу. Всі вистрілять залпом, але ніхто не знатиме, був у його рушниці справжній заряд чи ні. Таким чином кожен з вас зможе вважати, що не винен.

Люди на майдані вже добряче потомилися, тому після цих слів священика всі полегшено зітхнули. Городяни стрепенулися й збадьорилися, так ніби щойно все їхнє майбутнє враз набуло іншого змісту і, втративши колишній трагізм, перетворилося на безневинні пошуки скарбів. Кожен із чоловіків Віскоса був упевнений,