Читати книгу - "Рік 2245"

Всі засміялись, а квітникар спитав:

— А хто ж цей ідіот? — він придивися до Івана і радісно закричав: — О, знаю! Вже знаю! Це ж ти — людина з-під снігу, з віку ідіотів!

Іван хотів сказати йому щось різке і образливе, але той лагідно говорив далі:

— Слухай, як ти так любиш топтати квіти, то, може б, ти сповіщав мене, коли і де ти їх витопчеш? Мені так хочеться пробувати все нові квіти — і так, щоб люди їх бачили — а місця мало.

— Чому місця мало? — спитав Іван насторожено. — Хіба Земля мала?

— Земля не мала — але я взявся садити квіти для ледачих… І таких, як я, є багато. От і не вистачає місця на нові проби… Треба чекати, аж поки одні квіти одцвітуть, а тоді пробувати інші.

— То повиривай їх, — буркнув сердито Іван.

— Не можу, — розвів руками квітникар. — Раз їх посадив, то не смію виривати. Що зробив — те зробив, і чекай, поки воно дійде до свого кінця… А от тобі приємно рвати квіти — то як тобі ще десь захочеться їх повиривати чи потоптати — так ти зараз і поклич мене. Я дам тобі мій тон — ти мене і виклич…

— Навіщо мені твій тон? — сердито відізвався Іван. — Я не маю екрану…

— Так, це правда, — сказав Поль. — Він не має екрану…

— То поклич тоді свого Очета і передай мені через нього.

— Не маю я ніякого Очета! — закричав Іван. — Не маю і не хочу мати! І свистів я на твоїх Очетів, і на тебе! Зрозумів? Знати я вас не хочу! Відчепись від мене з твоїми дурацькими квітами! Посоромився б! Дорослий чоловік, а носишся з квітами, як дурень з писаною торбою! Не маєш нічого кориснішого робити?

— А не маю, — розвів квітникар руками. — Може, щось і є, але мені найбільше подобаються квіти… Що ж тут поганого, і яке тобі діло до того, що я роблю? Знайди те, що тобі подобається — і роби… Я думав, що, може, ти ще не вийшов з дитинного віку — і любиш усе нищити… Але як ти сердишся то не топчи…

— Він на все сердиться, — втрутився Поль. — Нічого не бачить, нічого не чує, — тільки ходить і прислухується до своєї злости… Такої нудної людини я ще не бачив… Якби знав, що з такими доведеться зустрітися — не пішов би й у ледачі! Це ти мене завів сюди, — звернувся він до Вільямса. — Але як я не люблю твої пісні — але цей… цей… — пошукав він слова, — цей Кмед мені заважає… Я звертаю на якусь іншу стежку, і йду туди, куди він не йде… Як уже мушу терпіти ідіота, — перейшов він знову на свій легкий, насмішкуватий тон, — то волію свого власного, сучасного, у твоїй особі, Вільямсе. Навіщо мені архаїчного ідіота з-під снігу?.. Ходім від нього. Він бродить не для щасливих лінощів, а тільки від своєї злости…

— Добре, — погодився Вільямс. — Ось тут зараз ми і завернемо… А ти, Джеку? — спитав він, бачачи, що Джек спинився і не пристає до Поля і П’єра, що вже рушили до нової стежки.

— Я, мабуть, лишуся, — нерішуче сказав Джек, дивлячись на Івана. — Походжу ще трохи з ним….

— Ну, то лишайся… Але сповіщай нас через свого Очета, куди ви побрели! — гукнув Вільямс і завернув навздогін за двома попутниками.

Іван з похмурою цікавістю глянув на Джека.

— Чому ти лишився зі мною? — спитав він, вже звикнувши до їх протиприродного і непристойного звичаю говорити правду в обличчя.

— Цікаво, — пересмикнув той плечима. — Я таких, як ти ще не бачив… Може, я зможу так тебе зрозуміти, що зумію показати тебе.

— Як то показати?

— А так… У мене завжди в голові, в уяві сила всяких думок і образів… Я вигадую їх, бо мені цікаво бавитися з ними… У нас от тепер діти переробляють листки на деревах, так мені цікаво переробляти життя у моїй уяві…

— Перероблені листки я бачив, — мотнув головою Іван. — Але як ти можеш переробити життя?

— Я вигадую собі різних людей — і вони мені близькі і милі… І я вигадую, як вони жили, або й зараз живуть… чи будуть колись жити…

— Ну, а що далі?

— А далі я приходжу до мого Очета і пробую показати на його екрані те, що бачу в своїй уяві…

— Ну?

— Ну, і в мене нічого не виходить… Почну розповідати Очетові, а на екрані тільки мутні плями — а серед них все щось моє вилазить.

— Як щось твоє?

— Ну, так… То ніс, а то раптом покажу, які в мене вузькі бедра… — Джек розсміявся і журливо похитав головою. — Це просто страшне, скільки людина про себе думає, навіть коли їй здається, що вона зовсім про себе забула… А то раз я почав розказувати Очетові якісь пригоди, а дивлюся, в центрі стою я — але не такий, як зараз, а могутній, з випнутими грудьми, на руках м’язи як мотуззя напнулися — а навколо мене стоять жінки навколішках і простягають до мене руки… Трохи я не пропав од сорому, а що вже Очет насміявся, — так я й не бачив ніколи