Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

У ліжкові я розгортаю книжку і знову берусь до вірша.

Я бачив дивний сон, немов передо мною…

Рядки мерехтять перед моїми очима, розпливаються, гойдаються і, як хвилі на морі, то набігають, то відкочуються.

Я бачив дивний сон… дивний сон…

І справді, непомітно для себе засинаю…?Наступного дня — двійка.

За кілька днів до перевідних екзаменів наш класний керівник Марія Степанівна викликала до школи маму. Як я потім дізнався, вона сказала:

— Ваш Левко дуже відстав. Він може залишитись у п'ятому класі на другий рік. — Він дуже трудна дитина.

На великій перерві мене покликали в учительську. Плентаюсь коридором, а якась невидима сила тягне мене назад.

Ступлю кілька кроків і стану. Пройду ще трохи і знову зупинюсь. А може, повернутись та чкурнути з школи геть?

І все ж таки я відчинив двері до учительської.

Тут, крім Марії Степанівни та мами, був і директор школи. І коли я побачив його, то трохи оговтався.

Наш директор — дуже добрий. У нього й вигляд якийсь не директорський. Звуть його Євграф Євграфович. А ми, учні, поза очі називаємо його Географ Географович, бо він у нас викладає географію.

Але як викладає! Так цікаво ніхто не вміє. Він розказує, а ми сидимо й слухаємо, пороззявлявши роти, аж поки дзвінок зненацька не сповістить про перерву.

А питає як! Викличе до карти, примружить очі:

— Ану, Федю, покажи мені Венесуелу.

Федя Ромащенко починає нишпорити вказівкою по карті. Ніяк не може знайти Венесуелу.

Географ Географович довго і терпляче жде, а потім з легким докором каже:

— Ее-е, не знаєш, не знаєш… Ну, сідай, спитаю ще раз.

На наступному уроці він знову викликає Федю Ромащенка до карти:

— Чого ти не знав минулого разу?

— Не знав, де Венесуела.

— А тепер знаєш?

— Знаю.

— Ну, покажи.

Федя одразу ж показує.

Географ Географович задоволений:

— Знаєш, сідай і не забувай. Ставлю тобі четвірку. Двієчників у Географа Географовича не було. Навіть у мене та Ілька — найвідсталіших учнів — стояли трійки та четвірки. Ось чому я підбадьорився, коли в учительській побачив і Географа Географовича.

Я зупинився біля дверей.

— Підійди ближче, — суворо наказала мама.

Я пересунувся на два кроки. Адже вона не сказала, щоб підійшов аж до столу, біля якого вони втрьох сиділи.

— Ближче! — повторила вона.

Я ступив ще і опустив голову.

— То що будемо робити, Левко? — запитала вчителька. Дивно, голос її пролунав рівно й спокійно. Але я знав, що це ненадовго. Не мине й хвилини, як від її крику жалібно заспівають шибки у вікнах.

Я мовчав. Вичікував, поки хтось із присутніх щось перший скаже, щоб знати, як поводитись.

— Ну, чого ж ти мовчиш? — знову обізвалась вона. — Відповідай.

Я знизав плечима:

— А я не знаю…

— Що, не знаєш? — шарпнулася до мене мама. — Не знаєш, чому в тебе двійки?.. Не знаєш, чому мене оце в школу викликали?..

— Чекайте, — зупинила її Марія Степанівна і звернулась до мене: — Ти знаєш, що коли не виправиш двійок хоча б на трійки, то залишишся на другий рік у п'ятому класі?

— Знаю, — сказав я.

— То, може, ти справді хочеш залишитись на другий рік?

Воно-то непогано наперед знати, що ти вже напевне залишишся на другий рік, і махнути рукою на всі підручники та контрольні. Але ж будуть великі неприємності. Буде крику, сліз, нарікань… Краще вже удати з себе нещасного та згорьованого, щоб їм усім мене шкода стало. І я відповів:

— Чого б це я хотів залишатись?..

Отут уже, як я й чекав, Марія Степанівна і підвищила голос:

— Ти нам голів не мороч! Ми тебе покликали на серйозну розмову, а не для того, щоб ти тут мугикав собі під ніс всякі «хочу», «не хочу», «знаю», «не знаю»! Тебе питають, так ти відповідай!

Але, як тільки вона закричала на мене, не витримало мамине серце.

— Він відповідатиме, Маріє Степанівно!.. Левчику, ну, скажи, що ти робитимеш, щоб виправити двійки?

— Старанно вчитимусь, — сказав я.

— Ти вже не раз обіцяв! — вигукнула вчителька. — Це ми від тебе чули…

Потім Марію Степанівну знову перебила мама. Потім навпаки, маму перебила Марія Степанівна. Мені навіть спало на думку, що я тут зовсім зайвий. Адже вони любесенько можуть поговорити й полаятися й без мене!.. Але про мене не забули.

— Он глянь, — звернулася до мене Марія Степанівна. — Перед тобою сидить твоя мати і плаче, що має такого сина…

Досі мама не плакала. Але після вчительчиних слів витягла з сумочки біленьку мережану хусточку і почала терти нею очі. Настав час і мені показати, що ця розмова мені не байдужа. Я зашморгав носом. Глянув на Географа Географовича. Він дивився на мене, як мені здалось, печальними очима. Я подумав, що, мабуть, йому мене шкода, і заплакав по-справжньому. Картина була невесела, що й казати!

— Ну,