Читати книгу - "Диво"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хмизонос озирнувся, схилився до хлопців, перейшов на шепіт:
– Старий став і ослаб тепер… Церкви велить ставити… Камінь добувати твердий, як алмаз, щоб іскру давав, як агат...
– Краса велика, – сказав Сивоок, зітхаючи.
– Але нудний бог вельми, – скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
– Аж не віриться, що така краса, – повторив своє Сивоок.
– А копченина в тебе смачна, – виплямкав масно Лучук, – ще ніколи не пробував такої.
– То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити – отоді бог. А тут самий спів та ліпота. Нудно.
– Отак і мені! – вигукнув Лучук. – А йому, – він тицьнув рукою, в якій тримав недогризок копченини, на Сивоока, – йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку носив. Мало не пропав через ту квітку.
– А хто ведмедя вбив? – зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
– Ну ти, але ж квітка…
– А хто другого ведмедя вбив? – знов поспитав Сивоок.
– Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
– На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
– Бочонок меду! – закричав хмизонос. – Не вмерли наші боги! Бочонок меду на всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто оголосив:
– На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, під’їхало п’ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
– Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
– Не знаєш хіба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, оглянув їх недовірливо.
– Навсидьки чи навстойки? – спитав.
Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
– Як я схочу!
– Пити навчись, хотіти всяк дурень може! – недбало відтрутив його черевань і розпорядився: – Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
– А скуштуй сього, твоя велебність, – вже стояв коло нього медовар з новим ковшем.
– Хіба що скуштувати, – надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь углибу блакитні озеречка очей, – бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.
– Хто це? – крадькома поспитав він хмизоноса.
– Купець наш Какора, – гордо відповів той, – серед іноземних гостей, може, один наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться нічого на світі! А вже п’є!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного гамана.
– Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п’янливий. Наливай усім, та почнемо!
Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов’яга в засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній руці й не пив.
– Чом не п’єш? – переводячи віддих після меду, гримнув купець.
– А я не звик хлебтати по-собачому, – товстелезним басюрою пробутів той, – мені вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев’яна та щоб у ній кулаком вільно провернув. Ото по мені!
– Маєш чашу? – спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від довгого спожиття дерев’яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбіглися в боки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво», після закриття браузера.