Читати книгу - "Людина-амфібія. Острів загиблих кораблів. Голова професора Доуеля"

поплив рікою Параною. Річкова вода несла в собі дуже багато мулу. У цій прісній воді Іхтіандр дихав важко. Руки його заніміли, однак він не хотів покидати пароплав. «Дуже шкода, що я не міг вирушити в що мандрівку з Лідінгом», — згадав він про дельфіна. Але дельфіна могли забити у річці. Лідінг не міг весь час плисти під водою, а Іхтіандр побоювався виринати на поверхню річки, де був надто великий рух.

Руки Іхтіандра втомлювалися все більше. До того ж його мучив страшенний голод, бо Іхтіандр цілий день нічого не їв. Довелось зупинитися. Випустивши кіль пароплава, Іхтіандр поринув на дно.

Сутінки густішали. Іхтіандр оглянув мулке дно. Проте він не знайшов ні розплатаних камбал, ні устричних черепашок. Біля нього шастали прісноводні риби, проте він не знав їхніх звичок, і йому здавалося, що вони хитріші за морських. Піймати їх було важко. Тільки коли настала ніч і риби поснули, Іхтіандрові пощастило спіймати велику щуку. М’ясо її було тверде і відгонило мулом, та зголоднілий юнак пожадливо їв його, ковтаючи цілі шматки з кістками.

Тепер треба спочити. У цій річці принаймні можна було спокійно спати, не побоюючись ні акул, ні спрутів. Але слід було подбати про те, щоб течія не знесла його сонного вниз. Іхтіандр знайшов на дні кілька каменів, присунув їх один до одного і вмостився на нічліг, ухопившись за один камінь рукою.

Проте спав він недовго. Незабаром відчув, що наближається якийсь пароплав. Іхтіандр розплющив очі і побачив сигнальні ліхтарі. Пароплав ішов знизу. Юнак похапцем підвівся і приготувавсь ухопитися за пароплав. Але це був моторний човен із зовсім рівним дном. Даремно намагаючись ухопитися за дно, Іхтіандр мало не попав під гвинт.

Кілька пароплавів пропливли вниз за течією, поки нарешті Іхтіандрові пощастило причепитися до пасажирського пароплава, що йшов річкою вгору.

Так Іхтіандр дістався до міста Парани. Перша частина його мандрівки скінчилась. Та лишалася ще найтяжча — наземна.

Рано-вранці Іхтіандр відплив від гомінливої гавані міста у безлюдну місцевість, обережно озирнувся і виліз на берег. Він зняв окуляри й рукавиці, закопав їх у прибережному піску, висушив на сонці свій костюм і одягнувся. Пожмаканий костюм надавав йому вигляду волоцюги. Та він мало про це думав.

Іхтіандр попрямував уздовж правого берега, як радив йому Ольсен, розпитуючи зустрічних рибалок, чи не знають вони, де тут гасієнда «Долорес» Педро Зуріти.

Рибалки підозріливо оглядали його і заперечливо хитали головами.

Одна по одній минали години, спека ставала дедалі нестерпнішою, а розшуки все були марні. На землі Іхтіандр зовсім не вмів орієнтуватися в незнайомих місцях. Спека стомлювала його, у нього наморочилося в голові, і думки його плуталися.

Щоб трохи освіжитись, Іхтіандр кілька разів роздягався і поринав у воду.

Нарешті, близько четвертої години дня йому пощастило зустріти старого селянина, з вигляду наймита. Вислухавши Іхтіандра, старий кивнув головою і сказав:

— Іди ось так, увесь час цією дорогою, полем. Дійдеш до великого ставка, перейдеш міст, зійдеш на невеличкий пагорок, там тобі й буде вусата донна Долорес.

— Чому вусата? «Долорес» — це ж гасієнда.

— Так, гасієнда. Але стару господиню гасієнди звуть також Долорес. Долорес — мати Педро Зуріти. Гладка вусата баба. Тільки коли ти думаєш найматися до неї на роботу, то краще не йди. Живцем з’їсть. Справжня відьма. Кажуть, Зуріта молоду дружину привіз. Не буде їй життя через свекруху, — розповідав балакучий селянин.

«Це про Гуттієре», — подумав Іхтіандр.

— А далеко це?

— Надвечір будеш там, — відповів старий, глянувши на сонце.

Подякувавши старому, Іхтіандр швидко пішов дорогою повз лани пшениці й кукурудзи. Швидка хода почала втомлювати його. Дорога тягнулась безкраєю білою стьожкою. Після пшеничних ланів потяглися вигони з високою густою травою, на вигонах паслися отари овець.

Іхтіандр знемагав, різкий біль у боках ставав дедалі сильніший. Його мучила спрага. Навколо — ні краплини води. «Хоч би ставок швидше!» — думав Іхтіандр. Щоки і очі його позападали, він важко дихав. Хотілося їсти. Але чим тут пообідаєш? Далеко на лузі паслась отара баранів, її охороняли пастух і собаки. З-за муру звисали гілки персикових і апельсинових дерев, а на них — достиглі плоди. Тут не те, що в океані. Тут усе чуже, усе поділене, розмежоване, усе охороняється. Лише вільні птахи нічиї, літають уздовж дороги, кричать. Але їх не спіймаєш. Та й чи можна ловити цих птахів? Може, вони теж комусь належать. Серед цих водоймищ, садів і отар легко померти з голоду й спраги.

Назустріч Іхтіандрові, заклавши за спину руки, ішов товстий чоловік у білому кітелі з блискучими ґудзиками, у білому кашкеті і з кобурою на поясі.

— Скажіть, чи далеко до гасієнди «Долорес»? — спитав Іхтіандр.

Товстий чоловік підозріливо оглянув Іхтіандра.

— А тобі що там треба? Звідки йдеш?

— Із Буенос-Айреса…

Людина в кітелі насторожилася.