Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Берінг не бачив жодну жінку. Він ще відчуває на губах вологу її язика і вигукує її ім'я. І вона чує його. Чує і сміється до нього: More! More! Охоплює пальцями його руки, різко тягне їх догори. Хай він також аплодує! І буде зовсім близько — так, як вона відчуває серце у своїх грудях. Вона не відпускає його зап'ястя. Плескає в його долоні. Він і справді її поцілував.

І тут щось у ньому розривається і випливає з тієї глибини, куди був занурений погляд Лілі. Один з давніх, втрачених голосів. Адже він хоче, хоче долучитися до загального крику — і витягує шию, як тоді, засніженим лютневим ранком, витягує шию ніби птах, курка. Але з горла крізь розкритий рот рветься не квоктання, не клекіт, а людський крик. Він тріумфує. Він кричить, як ніколи досі не кричав, і два голоси — його і її — зливаються в єдиний радісний голос.

17. Діра

Звісно, діти Моору (так само як і Гаагу чи Ляйсу) ладні були тієї п'ятничної ночі стояти до виснаження і аж до світанку хрипло й надсадно кричати, вимагаючи від Паттона та його групи все нових і нових пісень… Але в якийсь момент, коли вже було ген за північ, музиканти раптом зникли у чорній глибині ангара (а звідти непомітно пройшли до своїх наметів) і попри тривання бурхливих оплесків більше на сцену не вийшли. Потім погасили прожектори. Апаратуру демонтували вже при світлі кількох тьмяних ламп.

На летовищі палали вогнища та смолоскипи. Більш ніж півгодини слухачі хором обурювалися з приводу зникнення групи, потім натовп потягнувся назад, спочатку все ще гучно нарікаючи, а потім лише з глухим бурмотінням. Деякі з тих, що, будучи затисненими в юрбі, дибали крізь ніч додому, до озера, мали при собі кишенькові ліхтарики, але до пори ховали цей скарб, дістаючи його, коли відділялися від загального потоку і врешті лишалися самі, — нема чого спокушати долю і кидати виклик вивільненій в екстазі разом з іншими емоціями спразі електричного світла, електрогітар та інших знаків прогресу.

Більшість інцидентів, що згадувалися секретарями у звітах перед Армією, ставалися у таких і подібних ситуаціях саме на шляху додому. Адже у раптовій тиші після бурі, після такого дикого шалу та самозречення давні закони та правила Оранієнбурзького миру ніби якийсь час ще не мали сили; заборони не мали значення, грізні кари нікого не лякали. Багато з того, що відбулося у перші години після концерту, ставалося в одну мить і без думки про наслідки.

Втім, цього разу натовп поводив себе на рідкість мирно як для такої ночі. Немов Пекло на колесах саме відбушувало за шанувальників Паттона, лише де-не-де відбувались окремі сутички між ворожими угрупованнями «шкіряних», але не було жодного серйозного бою. Було кілька розбитих до крові носів, удари кулаками, але жодних кастетів, ланцюгів чи ломів. Паттонівська охорона і військова поліція заарештували з десяток підозрілих типів серед публіки, жодного разу не застосувавши вогнепальної зброї.

У темряві людський натовп здавався абсолютно хаотичним, але при цьому неквапливо, майже блаженно повз із долини летовища. І за арештованих ніхто, крім поодиноких п'яних дружків, вступатися на поспішав; так і стояли вони прикутими наручниками до борту бронетранспортера. Смикали свої окови, викрикували запевненення у невинуватості або прокляття, а фанів Паттона зовсім не цікавило, хто це такі: мародери, спекулянти чи вбивці, що перебувають у розшуку, — вони шкодували лише за тим, що й цей концерт закінчився.

Сонна Лілі, сидячи на передньому сидінні «Ворони» під захистом дога, чекала на Берінга, а він шукав хазяїна — на армійській автостоянці, біля сцени і врешті в натовпі, без будь-якого плану. Заворожений голосом Паттона та ніжністю Лілі, він лише незадовго перед тим, як згасли прожектори, помітив, що Амбрас зник. Але протягом усього концерту він був цілком упевненим, що Амбрас стоїть у густій тіні куліси, щонайбільше кроків за п'ятнадцять від них. Отже, там був не Амбрас? Але одного разу він все ж наче відчув погляд Собачого Короля і намагався вихопити Лілі в темряву, шепнувши їй на вухо:

— Він на нас дивиться.

— Хто на нас дивиться?

— Він.

— Амбрас? А чим ми йому заважаємо? Він тільки зі своїми псами цілується.

А потім Лілі була близько-близько, і над їхніми обіймами бушувала музика Паттона, і він забув — забув! — про те, про що після свого поселення в Собачому домі не забував іще ні на мить, — про присутність хазяїна.

Тепер він пробивався крізь людський потік, що плинув йому назустріч, і все більше мучився думками, що тут, у темряві й колотнечі, якась банда п'яних «шкіряних» могла впізнати в Амбрасі начальника каменоломні, друга й довірену особу Армії… Скільки ж часу минуло з моменту зникнення Амбраса? Може, на сцені він помилився, і та фігура в тіні була незнайомцем, а можливо й ворогом.

Але якщо саме Собачий Король бачив, як його Охоронець серед акустичних колонок та підсилювачів осліп від ніжності та ніяковіння, то дивився він точно не на таємні пестощі парочки, а насамперед на їхні руки; можливо, нічого, крім цих здійнятих, переплетених, щасливих рук, і не бачив. Адже та танцювальна легкість, з якою Берінг і Лілі, як і тисячі інших фанів здіймали цієї ночі свої руки високо над головою, роблячи їх одним величезним розгойданим полем, Амбрасові була зовсім недоступна… Амбрас був калікою. І Берінг знав його таємницю.

Блукаючи в натовпі, він знову як наяву чув гуркіт каменоломні. Це сталося сьогодні вранці. Закладену вибухівку зарано підірвали. І на нього й Амбраса полетів град кам'яних уламків.

У хмарі з піску та кам'яного пилу вони рвонули до начальницького бараку. Амбрас із прокльонами прочинив двері й струсив