Читати книгу - "Земля Георгія"

Ми ж капітулювали в день ловця рачків, коли на пароплав з’явився-не запилився наш любий вождь ірокезів і сказав Паличу:

— Послухай, капітане. Ти сьогодні на рейд не ходи. У мене таке передчуття, що тобі вночі принесуть документи.

Не варто їхати в Індокитай, як в останній район піратства. Мадам Вонг проживає в Батумі. І звати її Гогі.

Документи нам принесли саме тієї ночі разом з сейфом, і Палич їх викупив у нальотників майже за всі суднові гроші. Місцевий Джон Сільвер ще й вибачався, що сейф кувалдою роздовбали. Кваліфікованого ведмежатника менти саме загребли в кутузку.

— Палич, так як же з машинами? — ніяк не міг вгомонитися Скользький. Плювати йому було зараз на капітуляцію Італії, на остійливість, на те, що після відходу Леонтьєв співає про мандрівний цирк вже по третьому колу.

Якби за бортом пропливали не бескиди Кавказу, а кряжі Жигулів, капітан Палич вже б кинувся довбати граніт без динаміту й вантажити на нашу палубу.

— Миколочко, — простогнав він, хоча треба було лише послати Скользького в правильному напрямку або, хай тебе дідько вхопить, порахувати остійливість.

Не знаю, куди поїхав цей чортів цирк, але клоунів від нього відстало багацько.

Грузини поділялися на «сливачів» і «чайників». Вірменин з волги не поділився нічим. Він взагалі обізвав грузинів дикунами з гір, ледь ми віддали швартови, якими до пароплава була припнута Грузія. Вірменин тікав від війни в Краснодар на своїй забитій килимами, шубами та сервізами волзі з причепом. На третій волзі тікав. Там продавав, купляв у Батумі наступну і знову тікав.

— Ну сам подумай! Все життя він у Батумі прожив, будинок триповерховий на мандаринах збудував, добра он скільки нажив! А тепер ми для нього — дикуни! — ображалися генацвале, пригощаючи нас сливами й домашнім сулугуні.

До викидання шуб за борт руки не дійшли, але всю дорогу вірменину довелося просидіти у своїй волзі. А ходу до Геленджика було — дві ночі і день.

— Сливи не згорять? — переймалися сливачі.

— Випивайте і закусюйте, — заспокоїв Дід, вилізаючи з трюму у тілогрійці і ватяних штанях.

— Я навпаки — боюся, як би не поморозити.

— Казав же цьому — не треба було зніматися! До нуля хоч би на рейді простояти, — вилаявся Дід, тільки-но заспокоєні сливачі послухалися його поради пити в салоні чачу й закусювати сулугуні. Вдало здані істмат з діаматом чомусь лише укріпили Діда в його думках про те, що в п’ятницю, та ще й тринадцятого числа, в море виходять лише салаги, які шукають пригод на свій не порослий мушлями зад. За згадку зайця на борту Дід взагалі міг зашибити ключем на сорок п’ять. У випадку крайньої необхідності говорити треба було «довговухий». Але краще навіть не згадувати. Рибалки-с! Темний забобонний народ-с!

— Що-що! Витік фреон з системи! Компот зі слив ми до Геленджика довезем! Ось тобі і забобони!

Ні, не дарма слов’янка не прощалася з нами! Це ж треба так зіграти, щоб грузин повірив, що це не піт з-під належної за роллю шапки-вушанки крапає, а сльози радощів! Цирк!

Під Сухумі все так само палахкотіло й промацував море якийсь потужний прожектор. Але нічого, проскочили.

З моря Геленджицька бухта прикрита мисами Товстий та Тонкий. На одному з мисів пильнував російський страж кордонів. І в бухту нас без портнаглядівського «добра» не впускав. Портнагляд «добра» нам дати не міг, бо ганебно хропів на визивному каналі. Заснув з увімкнутою радіостанцією. На тангенту придавив. Глибини там біля самого берега — під сімдесят, на якір не станеш, і бовталися ми до самого ранку в дрейфі, як фекалії в ополонці.

У Геленджику закінчувався цей великий мандариновий шлях з грузин в кубанці. Новоросійськ з його лютим міграційним контролем грузини не дуже жалували. Надавали перевагу проникненню в нього з чорного ходу.

Та й сама бухта, в плані схожа на страусяче яйце в профіль, була спокійніша за Цемеську з її вічними протягами бори під 25 метрів на секунду.

Північний берег бухти горбатий ще по-кубанськи. Південний — вже по-кавказьки гористий.

Санаторії, кафешки на набережній, курячі стегенця лендлізівські на кожному кроці.

Кандей наш (коком кухаря тільки берегова публіка та наш Мастер дражнить, начитавшись пригодницьких книжок, а виходить непристойно, якщо англійською) примудрявся, правда, і ніжки Буша довести до кондиції протухлого ще в яйці страуса. З кулінарією він товаришував щільно, але не з того боку: через «Востоківську» шахиню, шеф-кухаря по-вашому, яка навіть подарувала йому перед рейсом свій грубий зошит з рецептами. А на критику своїх товаришів, що зібралися за столом в салоні, він відповідав зі своєї камбузної амбразури, як проклятий фашист Олександру Матросову. І крити, крім як пузом власним, було нам нічим.

Найприкріше було те, що числився за нашим пароплавом природжений кухарчук Андрюха. Але судновласник наш, Семен, списав його. Якісь порахунки з митницею, як пояснив Палич.

Взагалі-то це старпомова справа — кухарчуків ганяти. І я свого часу не подумавши ляпнув, що турки, мовляв, взагалі без помічників капітана якось працюють. А Палич диви як за цю думку схопився. Навіть Родіона, якого на підміну Горбатову з портового буксира висмикнули, в машину навіщось загнав. Тому-то — яка різниця? Хочеш Родіоном зви, хочеш — Радиком. Сумісництво в портофлоті, обидва дипломи на руках, і судноводійський, і механічний. А Паличу — не до камбузних баталій, звісно. В капітана голова іншим забита. Та й не сидів він на своєму законному стільці в головах