Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

у собі здатність дивуватись і радіти багатоманітності життя, перетворювати навіть найменшу річ чи істоту у щось повноцінне, наділене чутливістю і розумом. Дорослі натомість прагнуть знайти собі пару й побачити у ній себе. Так вважав колись Френсіс Бекон: «Хіба ти не бачиш, що кожен шукає себе? І тільки той, хто любить, знаходить».

Втім, найчастіше все-таки шукають собі доповнення, на що вказує міф про андрогінів. Тим самим він натякає на неповноцінність, незавершеність людини, змушує її вирушати на пошуки, зазнавати невдач, змушує не поважати себе, неповноцінного, почуватись самотнім та розгубленим… Власне, християнство не давало великого вибору: можна бути або з Богом, або в подружжі. «Самотня людина — або звір, або Бог», — у цьому сенсі й слід витлумачувати відомий вислів Арістотеля. Самотню людину зневажають або її бояться, бо ж вона не належить до людського стада, котре гріється вкупі у печері. Тому й досі світ завойовується кількістю, а не якістю. Інколи самотність пробачається тим, хто не здатний до розмноження: дітям, старим, калікам. Коли Ісус називає дитину кращою серед людей, він має на увазі незалежність подібної людської істоти від карми тяжкої, а тому безсенсовної, праці, обов’язків, боротьби за виживання, низьких почуттів, які породжує подібне існування. Радість — чиста. «Іскрою Божою» називає її Шиллер, пророкуючи не Апокаліпсис, а царство радості, яке він бачить як обопільну згоду людини й природи. Найчистіша радість — від того, що минула зима і прокидаються трави й дерева, повертаються птахи.

Самотня людина відчуває первісний поклик плоті разом з іншими живими істотами, однак її інтимні стосунки регулює мораль людської спільноти. Виникає її протилежність — безладність таких стосунків, вдосконалення техніки сексу, сліпий егоїзм, який часом називають пристрастю. Дон Жуан — це спосіб виправдати пристрасть, ушляхетнивши її незбагненною потугою, непідвладною розумінню обивателя. Демон пристрасті, перейшовши у масову культуру, видається нині безнадійно опошленим і комічним, хоча пристрасть Дон Жуана — від відчаю, нездатності заповнити любов’ю цілий світ, принаймні ту частину, яка гостро потерпає від самотності.

Бо все згасає, перетворюючись на попіл, під яким земля довго залишається безплідною.

І лише там вогонь, де збереглися священні ритуали, пов’язані з природними циклами. Весною — ритуали, які покликані збільшити родючість землі, захистити її від подиху холодної смерті. Оплакування Озіріса і радість від його воскресіння, оплакування Христа — і тут же радість від духовного оновлення. І ритуальні зачаття на ниві, які побутували в хліборобських цивілізаціях. По суті, немає народу, котрий би не намагався за допомогою емоцій вплинути на процеси, що відбуваються в природі, задля їх уникнення чи прискорення. Чим більша залежність від цих процесів, тим ясніше палає вогонь, відроджуючись знову і знову.

Дивно читати китайські тексти з III століття до нашої ери про те, що істинна мудрість була у древніх. Це так, наче пірнаєш глибоко-глибоко, де ще не повинно бути високої духовної культури, а проте віднаходиш її навіть там, де не існувало писемності. Йдеться про «Шицзін», збірку народних пісень. Вона є джерелом натхнення і мудрості для Конфуція і Лаоцзи, хоча кожен обирає інший шлях. Конфуцій — обряд, ритуал, а Лаоцзи — тінь від ритуалу, його невловимість і загадковість. Вони не вступають у суперечку, як приміром європейські матеріалісти з ідеалістами, не розпалюють фанатизм, у якому згоряють люди і книги. Вони шанують життя як мистецтво і мистецтво як життя. Так само культура Японії X—XIV століть опирається на народну пісню як найбільший авторитет. Ман-йо-сю цитують всі: від імператора до бідного сюцая. При цьому найбільше остерігаються вульґарності як невміння виявляти почуття. У китайській середньовічній естетиці розрізняли аж п’ять видів вульґарності, яких повинен остерігатися майстер туші й пензля: вульґарний дух, вульґарний ритм, вульґарний пензель, вульґарний замисел і вульґарна особистість художника (Шень Цзе-чжоу, епоха Цінь). Вульґарність — нетривка. Вона наче грудка вологого піску, що розсипається від найменшого дотику. Античність, яка стала каталізатором Відродження, захищала від вульґарності дух, але не почуття. Грубі плотські втіхи, описані Бокаччо, і «Vita nova» Данте — речі протилежні, однак жодна з них не є такою універсальною, як народна пісня. Якби Ренесанс розпочався з відродження народної пісні й з упорядкування почуттів, а не з самодисципліни й герметизації духу, християнська цивілізація стала би більш гуманною. Визнання рівності людей у почуттях — значно відважніший вчинок, ніж духовне вивищення окремих особистостей над примітивною юрбою. Співчувати, розуміти, любити в кожному його безсмертну душу — важче, аніж відвертатися з презирством від когось, хто не вміє як слід висловити власні почуття і бачення світу. Іноді це просто непотрібно, адже вже існує пісня: «Горе мені на чужині — зовуть мене заволокою, Кажуть мені Дунай брести — Дунай-річку, ще й глибокую» (Запис З. Доленги-Ходаковського).

Із появою тоталітаризму лірична народна пісня починає занепадати, як вияв слабкості, поступаючись героїчному епосу чи баладі. Коли нашій українській пісні закидають сентиментальність, а самому народові — терплячість і лагідність, то чому б не поміркувати, чи таке вже велике добро — агресивна держава із законами, що гноблять природні права людини, приглушують у ній багату гаму почуттів? Пісня створювалась у моменти найвищого духовного піднесення, коли на розкрите серце, мов на родючу ниву, падало насіння Всесвіту. Найкраще відбиває цей стан паралелізм: «Візьму снігу в руку — а сніг в руці тане. Тяжко-важко па серденьку, як вечір настане».

Ця парність, ця симетрія — наче гармонія Янь і Інь:

Цвітуть азалії