Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

Хмельницький звертається до народу із закликом піднятися на боротьбу. І цей заклик розносять по Україні численні лірники та бандуристи. “Не коріться більше своїм урядникам, як невільники,— говорив у відозві Хмельницький,— ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не корились ніяким королям. Лише силою та страхом смерті можна зламати силу гнобителів”.

Цей заклик сколихнув усю Україну. Створювались селянські загони, які нищили панські маєтки, адміністративні установи польської держави. Автор “Літопису Самовидця” зауважив, що від бідноти велика “наруга була людям значним”. А російський купець Климов повідомляв: “… в который город придут, и тут у них войско пребывает многое, изо всех чинов русские люди”.

Миколай Потоцький, коронний гетьман польських військ, розташованих в Україні, писав: “На Україні не було того села, не було того міста, де не кликали б на бунт і не чинили б замахів на життя й майно своїх панів і державців”.

Повсюди в Україні створювались повстанські загони, вони сковували шляхетські угрупування, що організовувалися по маєтках польських панів. Повстанці не давали їм можливості з’єднатися з військами коронного гетьмана Потоцького.

І ось навесні, коли розтанули сніги й підсохли дороги, Хмельницький вирішив виступити із Січі й розгромити коронні війська. Ще ранньої весни 1648 року йому вдалося домовитись із кримцями про підтримку. Отож, уже в квітні до козаків приєдналась орда ногайського мурзи Тугай–бея. Тим самим повстанці, які були в основному пішими, дістали блискучу кінноту. Між іншим, цей дипломатичний маневр гетьмана Хмельницького — союз із ординцями — нагадує те, що колись не раз робив король Галицько–Волинської держави Данило Романович, коли опинявся в скрутному становищі перед численним ворогом — він кликав на допомогу половецьку орду хана Котяна.

Миколай Потоцький вирішив не допустити з’єднання з Хмельницьким численних загонів селян. Він послав назустріч повстанцям, що вже вийшли із Січі, свого сина Стефана і комісара Шемберга з двотисячним загоном. У його складі було кінне воїнство й військо “плавне”, яке пливло човнами Дніпром. У складі цих військ серед жовнірів було чимало реєстрових козаків, вони служили в польській армії. На чолі плавного війська стояли прославлені у народних думах представники козацької старшини — Яків Барабаш та вихрещений татарин Філон Джалалій.

Основні коронні польські війська чекали на результат битви під Корсунем.

І ось, коли цей загін підійшов до каламутної степової річки, козак–реєстровець Чечель здалеку побачив у степу велику куряву. Він сповістив усім, що то вже йде Хміль.

Стефан Потоцький отаборився на березі річечки, про яку козаки казали, що називається Жовта Вода. Справді, річечка була жовтаво–каламутною. Скоро ж до польського табору наблизився і Хмельницький зі своїм різношерстим селянсько–козацьким військом. Але ще раніше Хмельницький увійшов у зносини з козацькими старшинами, що вели Дніпром плавне військо. Після переговорів воно перейшло на бік повстанців.

У битві на Жовтій Воді, яка відбулась 5–6 травня 1648 р. і перед якою Хмельницькому вдалося відбити в поляків усю важку артилерію, польський загін був повністю розгромлений. Стефан Потоцький був захоплений у полон і помер від тяжких ран. Комісар Шемберг був убитий.

Козаки й татари взяли великий полон. Багато осіб із видатних магнатських родин польської держави потрапило у татарський Крим як бранці.

А в цей час Миколай Потоцький чекав звісток від сина в таборі біля Черкас. Він наказав палити довколишні села, копиці сіна й соломи. Його заступник — польний гетьман Калиновський — заперечував подібну тактику, адже вона тим самим ставила у скрутне становище польське військо, яке потребувало і продовольства, і фуражу. Між обома командувачами розпочалися суперечки.

Уже вся Україна знала про блискучу перемогу повстанців над польським загоном Стефана Потоцького. А коронний гетьман все ще очікував звісток від сина, розважаючись у пишних ридванах із жінками, п’ючи вино.

Богдан Хмельницький використовував давню козацьку тактику, про яку писав іще Боплан. Він засилає в стан польського війська своїх лазутчиків, серед них був і відомий згодом козацький дипломат Самійло Зарудний. Завдання таких вивідників, як повідомляли мемуаристи, полягало в тому, щоб вони подавати неправильну інформацію, як би ми зараз сказали — дезінформувати ворога. Лазутчики, як правило, потрапляли в лабети катів — їх заковували в ланцюги, садили на палі, їхній подвиг полягав у тому, щоб і в свою смертну годину не відмовитися від попередніх свідчень. Іноземців вражала самовідданість козаків, які добровільно зголошувались іти на таку смерть.

Діставши інформацію від козацьких посланців, Потоцький спрямував своє військо до Корсуня і Богуслава. А Хмельницький перекинув йому в тил частину своїх загонів на чолі з Максимом Кривоносом. І коли польське військо почало просуватися через Горохову Діброву, козаки його оточили. Хмельницький завчасно підготував це місце для зустрічі з польськими військами. Козаки загатили невеликий струмок, що протікав по долині, і вода перетворила місцевість у болото. До того ж козаки перекопали дорогу глибоким ровом і коли передні вози почали падати в нього, наступні спинилися, задні натискали на передніх — утворилось звалище. Наймані німецькі війська — так звані крилаті рейтари — метнулися вбік, у діброву, але козаки завчасно поробили там завали в усіх проходах, і рейтари повернулися на попередні позиції. Коли в польському війську, що рухалось замкненим табором, здійнялась метушня, коли почали розриватися зв’язані між собою вози, що утворювали своєрідний рухливий табір, на них ударили козаки Кривоноса й татари.

Так розпочалася битва в Гороховій Діброві біля Корсуня, яка відбулася 16 травня 1648 р. Польські війська були повністю розгромлені. Гетьман Потоцький і польний гетьман (заступник коронного гетьмана. — Авт.) Калиновський потрапили в полон до ординців. Майже вся