Читати книгу - "Спалені мрії"

– Зачекай, – спинив його дід Сава. – Уже й так дихати нема чим.

Сам аж рота розкрив, так йому не терпілося почути: що ж далі?

– І тут на намети посипалися бомби. Не вірите? – Солдат-каліка уважно придивлявся до своїх односельців.

– Віримо, – запевняли жінки. – Давай далі, – наполягали.

– Скільки було духу ми побігли назад в кукурудзу і впали на землю. Через декілька хвилин усе стихло, але повертатися вже не було куди. Від наметового містечка нічого не лишилося, а від трьох полків, мабуть, і п’ятсот людей не набралося б. Довкола повно крові й побитих солдатів.

Їм зовсім не вірилося, бо все сталося за лічені секунди. Буває й зараз – хочеться Андрію прокинутися від того сну, хоча й розуміє, що то – пережита дійсність. Совається на лаві та зітхає, витирає піт з чола та знову береться за цигарку, навіть всунув її в рота, але не запалив.

– Як не дивно, але вціліло багато офіцерів, які одразу кудись поділися, – він і зараз не знайшов тому пояснення.

Тільки почне пригадувати, як той страшний шок, мов колючим дротом, пов’яже його тіло, бо німецькі війська вже наступають. Нічого не залишалося, як оборонятися, і вони відступали з боями майже до самого Кіровограда. Лише коли оточили і взяли в полон, зрозуміли, що це – війна.

Андрій знову шукав свою цигарку, тільки цього разу його ніхто не спиняв.

– А як же мертві й поранені солдати? – схаменувся дід Сава після невеликої паузи. Він і не збирався почути хороші вісті про війну, але й таких не чекав.

– Усі лишилися в наметах, хто стогнав, хто благав добити. Та не було у нас і хвилини ні на роздуми, ні на допомогу. Хто міг – усі тікали.

– Виходить, що офіцери щось знали? – Чухаючи потилицю, Сава вже не сидів, а топтався біля столу.

Аби не говорити про зраду і все інше, Андрій лише знизав плечима.

– Бідний ти наш солдатик! – обізвалася першою Мар’яна. – Слова твої страшні… Але хто про війну хороше розкаже? Сьогодні ми раді, що ти живим повернувся. Раділа б і мати, якби дожила, – пригадувала його веселих батьків, які гарно співали й танцювали на її весіллі. – Вона б і виплакала за тебе, і заспокоїла. Розказуй, Андрію, ми тобі теж не чужі, розказуй, нехай легше тобі стає. Що ж далі було?

Розповідав, як гнали колону полонених, а попереду і позаду – німецька охорона зі зброєю. Ямки з водою по краях дороги весь час підштовхували до різних думок, поки на одному з поворотів він не впав у одну із них. Коли колона пішла далі, навіть не встиг порадіти, що не помітили його і ніхто не видав, бо треба було вилазити і бігти на схід. Спинився лише ввечері, побачивши на полі скирту соломи, в яку одразу зарився. Від тиші, яка нагадувала домівку, відразу провалився в глибокий сон і лише на ранок почув біля себе гавкіт собак. Із тієї скирти, крім нього, вилізло ще чоловік двадцять солдатів. Усіх побили палками і під охороною погнали наздоганяти колону. Так він потрапив у Німеччину на завод. Там працював, потім зговорилися декілька людей і звідти втекли. Коли добралися до Югославії і знайшли війська, якими командував Броз Тіто, навіть плакали від радощів. Із цими військами і зустрічали радянську армію.

– От так справи! От так молодець! – захоплено вигукнув дід Сава.

– Я там теж водієм був. – Андрій уже сам хотів доказати до кінця. – І коли Броз Тіто зустрічав Жукова, я стояв у першій шерензі, навіть у кадр потрапив, ще й у газеті себе бачив, – про це він розповідав із задоволенням. – Але далі повоювати довелося мало, в першому ж бою мене тяжко поранило, після того й відрізали ногу, а після лікування відправили додому. Оце і все. Коли з подробицями, то й вечора не вистачить, та і для чого вам усе те знати.

– Ото довелося як! – ніби проснувся старий дід Кіндрат. – Я інколи он до Сави зайду та по радіо щось почую, то й ніч не сплю. – Дід лише зараз відірвав свою долоню від вуха, яку наставляв, щоб краще чути було. – Колись я й сам воював, то хіба ж таке було. В основному штиком та шаблею. Правда і тією рубали добряче. Були такі здоров’яки, що коли шаблею рубоне, то не тільки голову, а й груди навпіл розсіче. І мене так вчили. Я спочатку боявся, а тоді так довелося – або він мене, або я його, то я з переляку швидко забив того австрійця. Потім трясучка на мене напала, була все-таки жива людина, а тут – кабан заюшений звалився перед тобою.

– Надумали, тату, про що розказувати за столом. Вечеряйте краще та інших пригощайте, а то за розмовами вся їжа захолола. – Настя невдоволено поглянула на батька.

– Чого далеко ходити, он до Параски Лацучки зі Сновського дочка з дітьми прийшла навесні, – пригадала й собі баба Проня. – Розказувала, що через ліс ішли, а там ціла галявина побитих німців. На цей час замість голів тільки черепи лишилися, а самі в мундирах так і лежать. А от чобіт немає на них, голі кістки виглядають. Хтось не побоявся та познімав, виходить. То дочка й діти так налякалися, що просили бабу Орину переляк вилити. І що ви думаєте? Два кілограми воску перевели, а нічого не вийшло. Ось так!

– Нехай дякують Богові,