Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

Він мовчки йде поперед них до виходу, перетинає, не кажучи й слова, широку площу, яка кишить людьми, і незабаром вони опиняються в темному вузькому провулку. Там на розі стоїть автомобіль, зовсім розтелепаний приватний автомобіль, і те, що Віллі знає водія, схоже на сон. Він гукає:

— Стані!

І знову, як сон: заспаний, брудний старий поляк підводиться з-за керма й, ніяково всміхаючись, вітається з Віллі. Віллі називає якесь польське ім'я, а далі все відбувається дуже швидко: вони втрьох з речами опиняються в таксі і їдуть Львовом. Вулиці тут такі, як у всіх великих містах світу. Широкі, елегантні, пологі сумні вулиці з блідо-жовтими будинками, які здаються вимерлими. А на вулицях повно людей. Люди. Як багато людей! А Стані їде дуже швидко... все, наче вві сні: увесь Львів, здається, належить Віллі. Вони в'їжджають на широкий бульвар, такі бульвари є у всіх містах світу, і все ж це польський бульвар, і Стані гальмує. Він отримує банкноту, Андреас бачить, що Віллі дав аж п'ятдесят марок, і Стані, ошкірившись, допомагає швидко вивантажити їхні речі на тротуар, а потім вони опиняються у здичавілому палісаднику перед будинком з облупленим фасадом. Андреас відразу бачить, що це типовий будинок австро-угорської монархії. Тут, можливо, жив хтось із вищих офіцерських чинів. Раніше, коли ще танцювали вальси. Або, можливо, якийсь високий урядовий чиновник. Це старий австрійський будинок, яких повно скрізь, по всіх Балканах, в Угорщині, в Югославії і в Галичині, звичайно, теж. Усе це встигло промайнути в його голові перш, ніж вони ступили в довгий темний, пропахлий пліснявою коридор.

Та ось Віллі, задоволено всміхаючись, розчиняє брудно-білі високі й широкі двері, й вони опиняються в залі ресторану з м'якими кріслами й гарно накритими столиками, на яких стоять квіти. Осінні квіти, думає Андреас, такі садять на могилах, і ще він думає, що це його прощальний обід. Віллі веде їх до ніші, яку можна заслонити шторою, там теж стоять крісла і гарно накритий стіл, і все це справді здається сном. Невже ж я щойно не стояв під табличкою, на якій чорним по білому було написано: «Львів»?

Кельнер! Бездоганно виголений елегантний польський кельнер у начищених до блиску невисоких черевиках усміхається до них, тільки фрак на ньому трохи бруднуватий. Всі вони тут усміхаються, думає Андреас. Фрак у кельнера трохи бруднуватий, але це дрібниці, зате черевики — як у великого князя, і поголений божественно... начищені до блиску чорні невисокі черевики...

— Георг,— каже Віллі.— Ці панове хотіли б помитися й поголитися.

Це звучить як наказ. Ні, це й справді наказ. Андреас не може втриматись від сміху, йдучи слідом за незмінно усміхненим кельнером. У нього таке відчуття, наче його запросили до дуже поважної бабусі або до дуже поважного дядечка, а той дядечко сказав: «Немитим і неголеним дітям не можна сідати до столу»...

Величезна ванна кімната сяє чистотою. Георг приносить гарячої води.

— Якщо панове бажають високоякісного туалетного мила, прошу — п'ятнадцять марок.

— Принесіть,— каже Андреас, усміхаючись.— Татко за все заплатить.

Георг приносить мило і все так само усміхаючись, говорить: «Татко заплатить».

Вони з Блондином миються; роздягаються до пояса, добре намилюються і з насолодою розтирають і руки, й усю блідо-жовту непровітрювану солдатську шкіру. Просто щастя, що я захопив з собою чисті шкарпетки, думає Андреас. Можна помити ще й ноги і надіти чисті шкарпетки.

Шкарпетки тут, напевно, дорогі, та й навіщо мені залишати шкарпетки в солдатському ранці, партизани, напевно, мають шкарпетки.

Помивши ноги, Андреас глянув на Блондина. Побачив його здивоване обличчя і засміявся. Та він справді марить наяву.

Як добре почувати себе гладко поголеним, отак, як той поляк, одне жаль, що завтра я знову заросту, думає Андреас. Блондинові можна й не голитися, в нього тільки легкий пушок над верхньою губою. Андреас уперше замислюється над тим, скільки ж років могло б бути Блондинові. Тим часом він одягає свою чудову чисту сорочку зі справжнім цивільним комірцем; тепер можна було б і не морочитися з ідіотською краваткою; голуба сорочка колись була зовсім синя, а тепер стала блакитною. Він застібає сорочку й натягає зверху мундир, досить зношений сірий мундир з нашивками за поранення. Можливо, нашивки за поранення виготовлені на вітчизняній фабриці прапорів, що належить батькові білявого, думає він. Ах, він же збирався подумати про те, скільки років Блондинові. Борода в нього не росте, але і в Пауля борода теж не росте, а Паулю вже двадцять шість років. Блондинові могло б бути й сімнадцять, і водночас сорок років, у нього чудна зовнішність, ну, двадцять йому вже напевно є. Він уже єфрейтор, а перед тим рік-два був солдатом. Отже, десь років двадцять-двадцять один, прикидає Андреас. Гаразд, мундир уже на ньому, комірець застебнутий; справді, як приємно відчувати себе чистим.

Ні, вони самі знайдуть дорогу назад. У ресторані з'явилося кілька офіцерів, яким вони змушені віддати честь. Як це страшно — віддавати комусь честь, це так гидко, і як добре, що можна знову опинитись у ніші.

— Отакими ви мені подобаєтесь, дітки мої,— каже Віллі. Віллі п'є вино і курить сигару. Стіл уже накритий. На ньому повно всіляких тарілок, виделок, ножів і ложок.

Георг обслуговує безшумно. Спершу подає суп. Бульйон, думає Андреас. Він тихо й довго молиться, ті два вже почали їсти, а він усе ще молиться, і дивно, що вони його не перебивають.

Після бульйону подають щось схоже на картопляний салат, тільки дуже маленькі порції. До цього аперитив. Все як у Франції. Потім ідуть різні м'ясива. Спершу німецький біфштекс... а потім подали щось зовсім чудне.