Читати книгу - "Green Card"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Скільки після кампанії?
– Тиждень.
– Найпаршивіший період. Пам’ятаю, як приїхав у першу відпустку, дома мало всіх не перебив. Ходжу, нипаю по кутках, на ліжку заснути не можу, все ковдру тягну, замотуюсь. Жінка обіймає, а мене верне. Серед ночі притулиться – кидаюсь, шукаю ножа. Намучився, не передать… На два дні раніше від’їхав й відсапався тільки в Сайгоні, як отримав назад зброю.
– І я так. В Афганістані додому хотілося. А прилетіли… Люди ходять, сміються, наче війни ніде немає.
Та й де той мій дім… Громадянство лише два місяці тому отримав.
– Звідки ж сам?
– З України.
– О, знаю, – це десь у Європі. Зі мною служив один – Коваленко. Його батьки колись утекли до Штатів. Хороший був мужик. Нарвався на «punji» – це така яма з кілками на дні. Насадився від п’ят до шиї. А пузо розпанахав – кишки на кілок намоталися. Довго кричав. І ніхера не зробиш. «Чарлі»[72] намазували стирчаки гімном або дохлятиною – як не крутись, а доведеться здохнуть.
– А я малого положив. Він біг до посту, а сержант… сержант каже: стріляй, стріляй. То й вистрелив. Той хлопець підір… зірвати нас намагався…
– Це найстрашніше там – діти. Помню, зайшли в село, дітлахів зграйка, ховаються, бликають з-за рогу. Голодні. Поділились пайком, а одна дівчинка років дванадцяти смикає за куртку. Нахиляюсь, а вона шепче: там на стежці погана річ. Перевірили – розтяжка. Ще й, сука, так поставили хитро – глибочезна калюжа, що не обминуть, і по дну ліска. Якби рвонуло – положило б усіх. Пішли звідти. Дні через три прийшлось вернутись. Знайшли одні головешки. І трупи. Якісь баби колупались у попелищі. Мертвяки дико роздулись і смерділи. А в центрі села валялись діти. Дівчатка. Ті скоти їх гвалтували на очах батьків, а потім закололи багнетами. Ми плакали, всі десять здорових мужиків. Якась скотина видала «чарлі» ту дівчинку.
– Свої?
– Вони ж комуністи. Трахані виблядки. Показали, що буде з тими, хто допоможе американцям.
Карл зробив добрячий ковток, пирхнув й насилу відкашлявся.
– Я знайшов тих підарів. Через рік. Майже перед дембелем. Схопили рейдову групу. Різали їх по шматку в день, як свиней. А знаєш, що найстрашніше? У них самих були діти й жінки, але вони насправді вірили, що, замучивши тих дітей, зробили добру справу. Тварюки…
Старий тяжко підвівся й почалапав до пічки. Поворушив товстою покрученою залізякою малиновий жарюк. Пахнуло димом. Нова порція паперу затріщала, скрутилась чорним верчиком. Дощ казився, лупив по стінах, стелі, заливав вікно бульбашками.
– Ти диви, яка срань господня!
– Давай ще вип’ємо.
– Давай, jarhead.
Віскі більше не відчувалося на смак. Язик затерп, горлянка пекла.
– Як же ти тут опинився?
– А як і всі. В Сайгоні був людиною, а приїхав – патлаті виродки тицяли плакатами й кричали, що я вбивця. Якась бородата мавпа плюнула на парадку, на нагороди… Взагалі-то вони праві, але ж вбивав я не для себе. Жінка не витримала. Втекла через місяць. Я забухав. Валявся на вулицях, обриганий і обісцяний. Аж поки сюди не приблудився… Тут, на кладовищі, гарно. Тихо, тільки от туристи затрахують. У будинку ветеранів жити не хочу. Купа старих пердунів, які весь час тільки й роблять, що скриплять. А ще ті зустрічі… Ну, де треба розказувать про подвиги і героїзм. Що я розкажу? Про гімно й багно, перемішані з кров’ю? Бо це справжня війна, а не брехливий пердіж про патріотизм, обов’язок перед державою й іншу чухню.
Полова це все. Ми воювали, щоб вижить. І тримались один за одного. От і вся довбана суть війни – триматись разом, щоб вижити. Але повна херня, коли тобі подобається ця робота. Подобаються рейди, де треба лежати в листі й смітті, яке аж кишить маленькими кусючими гадами. А потім у прицілі з’являється фігура. Вона крадеться, думає, що її ніхто не бачить. Але я бачу. Поштовх у плече – і виродок здох…
Карл повернувся до пічки. Очі червоні, налиті. Щелепа висунулась уперед. На зморшках грає полум’я. Чортяка, і квит.
Пили до півночі. Віскі закінчився, і Карл дістав бутель якогось темного шмурдяку. Пійло пішло, як у пісок. Цей старий бомж розумів мене, як ніхто. Ще б тато зрозумів. Це з ним я повинен був пити самогон цілу ніч, згадувати Баграм і Гільменд. Але тато далеко. І я заливався гидким трунком, щоб забити памороки.
Вивертає… Прокинувся на підлозі Карлової халупи, трусило, як з бешихи. Старого чорта десь не було. Як же в роті гидко… Насилу звівся по стіні. У голові наче хто скло бив. Ледве натягнув сорочку. Який дубарь, пальці не гнуться… Зразу й не допер, де я. Виліз у прочинені двері. Сонце різонуло ножем.
– Очуняв, боєць?
– Вода є?
– Тримай.
Я видудлив півпляшки.
– Шо це на дні плаває?
– Земля, мабуть.
– Ти де воду береш?
– В природі. Найкраща в світі – дощова.
– Мля, напився, ще й холеру підчеплю…
– Не сци, проти того, що я пив, – це просто вода талих льодовиків. Крім того, пропустив через фільтр.
– Чую, як у пузі жаби кумкають.
– Аби п’явка в член не заповзла, а то все можна пережить.
– Спасибі тобі.
– Це за що?
– За випивку і розмову. Як треба що, на ось.
– Шо це ти накарлякав?
– Телефон.
– А-а. Ну, такого в мене немає.
– Про всяк випадок.
– Хай буде.
– Добре тоді. Бувай, «берете»!
– Бувай, jarhead!
Старий розвалився в побитому шезлонзі, перевісивши брудні ноги через сідушку. Смердюча цигарка чадила між пальців, сизий попіл опадав на довгий закопчений ніготь. Карл кайфував. Я зітхнув й поплентав між облупленими янголами, хрестами, трояндами й ліліями.
Зграйки туристів валили до могили Марі Лаво[73]. Сміх, спалахи, якесь хворобливе збудження. Люди товпились, штовхались, щоб тільки долізти, черкнути хрестик на камінці. Від цього видива схотілось блювонути. Спотикаючись і матюкаючись, я насилу виплутався з цього некрополя.
У брудних джинсах і жмаканій сорочці я гарно вписався в юрбу Французького кварталу. Кишеню відтягувала в’язка ключів, проте я ще довго нарізав круги навколо будинку. Але ноги вже тремтіли, а живіт зводило не на жарт.
Треба вибирати – кружляти навколо й напустити в штани або насмілитись увійти. Через три хвилини замок крякнув. Будинок пахнув застояним повітрям, легенькою порохнею. Добре, що запам’ятав, де відкривається вода. Унітаз захурчав – напір добрячий.
Згодом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Green Card», після закриття браузера.