Читати книгу - "Під Савур-могилою"

пеньондзи на оці видатки, скільки та коли, щоб ти напоїла козацьку старшину? — проколював Сірко очима жінку.— Накажи, Архипе, сотникові негайно перевірити всі застави і доповісти мені про стан,— звелів він джурі, який нерадо пішов виконувати наказ, лишивши отаку цікаву подію в канцелярії.

— Я буду, пане отамане, оскаржувати твою самочинну дію панові гетьманові Юрієві,— підвищила голос шинкарка Ядвіга.— Чей же, я не замтузна яка?!. Я цього самовільства так си не лишу. Гетьман Юрій знає мене досить,— попробувала вона налякати Сірка погрозою.

— Суддя тобі тут не гетьман, пані Ядвіго, а я! Ти хотіла б оскаржувати мої дії, але не зможеш, бо будеш винесена звідси наперед ногами і зникнеш хтозна-де й коли, якщо не розповіси щиро про все, тобою чинене, і то не мені, а ось наказному, щоб він відав, із ким мав справу,— ставав сталевим Сірків голос, стишуючись.— То хто тобі давав кошти на ралець? Ну, пані! Не змушуй мене до гріха! — різко підвівся полковник із лавиці.— Бачиш же, що я все про тебе відаю. Мусиш знати й те, що часу в мене мало на бавлення з тобою! Клич, пане Адаме, сюди екзекутора! — погрозив він.

— На Бога, пане, для чого він? Скажу, пане полковнику, як на духу! На Бога-а-а! Оповім без атриґенції-хитрування! Як перед Богом, прошу у вас ескузи-пробачення! — заплакала навзрид шинкарка, спішно хрестячись.— Спершу якісь капахалки, урядовці ординські, а слідом за ними селевдар-ага, зброєносець ханський, привезли кілька чересів пеньондзів мідних і тимфів та трохи аспрів срібних.

— А ще хто і скільки? — проколював Сірко поглядом шинкарку.

— Ще-е-е?.. Зовсім замотеличив ти мені голову,— шморгнула носом Ядвіга.— Ще якийся лях передав мені чересок срібляків, але їх ніхто і за гріш не брав, мусіла-м обміняти.

— Що ж загадували тобі зробити за ті череси капахалки, селендар і лях?

— Напувати потроху козаків, щоб навикли до того, а потім вони дадуть ще кошту на обпій усіх твоїх застав та залог,— примовкла, шморгаючи носом, Ядвіга.

— Коли накажуть обпоїти кінцево, скажеш мені осібно або ось наказному, якщо він ближче буде! Чи згодна на те?

— На Бога, пане! Де б же, ясний, не була згодна? Хіба не сказала-м?— оживала на очах шинкарка, шаріючи.

— Маєш козацькі чи старшинські боргові розписні цирографи-мембрани? — заспокоєно згодом спитав Сірко, відгадуючи клопоти і гризоти шинкарки.

— Маю, ле-м, небагато, пане отамане, бо в борг не давала-м,— все більше відходила від ляку Ядвіга, хоч ще й не вірила своєму щастю.

— Завтра принесеш мені всі, і скарбник їх тобі оплатить.

— Дзенькує бардзо панові отаманові, але ж чи то можливе? — аж звелася Ядвіга із лавки.

— Можливе, коли повідомиш нас про обпій.

— То мені йти? — неймовірилась шинкарка.

— Йди. Лиш не забудь того, що обіцяла, бо гірше тобі буде, аніж було, коли потрапила до казнодара Ахмеда,— нагадав Сірко жінці сокровенне.

— Свят-свят, отамане! Як і звідки ти про те відаєш? — зробила великі очі шинкарка, аж сіпнувшись.

— Чи не боїшся, що козаки в путі отепер затемна тебе зґвалтують? — не відповівши їй, спитав Сірко уже жартом.

— Ой, пане отамане зацний,— кинула повеселілим поглядом шинкарка йому у відповідь.— Чи ж із моїм щастям на те сподіватися? Дзенькує за жарт, а навідаєшся — то пригощу яко круля за твою ласку,— запряла лукавим поглядом молодиця і пішла в двері.

— Пане полковнику! — раптом з'явився в дверях кальницький сотник Устим Мокошенко.— Усі залоги й застави, як було велено, я проїхав і перевірив ретельно, а на мостах ще посилив варту. Всюди лад і спокій належні!

— Добру справу вчинив, то сідай до застілля,— вмощувався Сірко на лавицю,— та повечеряємо, і ти теж, господарю,— припросив Сірко обох, ніби й не було щойно трапунку з шинкаркою...— Кликни, Архипе, пана Васюру Вареницю сюди,— звелів джурі.

До півночі слухав Сірко оповіді наказного Адама Сулимки і обозного Васюри Варениці про становисько і пригоди козацьких заставних корогов у Кальнику і по всій Вінниччині, про події, що відбувалися за час Сіркової відсутності при гетьманському реґіменті в Брацлаві. Поковка коней за його наказом, через сотника Турлюна переслана, була відмінена гетьманом, хоч таємно потроху й велася; не останнє місце серед новин посідала й домова короля Яна-Казимира із ханом про їхній спільний весняний похід в Україну та радість гетьмана Юрася з того приводу; і Сулимці, і Васюрі було відомо, що воєвода Шереметько почав перекидати своїх стрільців до Дубна, пришвидшивши отим домову круля і хана; у Борисові чи Березині вже ніби зустрілися посланці-потрактовники Польщі і Московії, і треба було негайно вислати туди, як вирішив Сірко, перешкодців, які б не допустили поділу України. Вислати ще й тому, що того прагнуть таємно навіть гетьманові чільці на чолі з Дорошенком.

Сірко ледь дочекався ранку, щоб уже вдосвіта податись зі своїм джурою, Гнатом Турлюном та Остапом Говдею в ретраншементи гетьмана, наказавши Сулимці і Васюрі розбудити на алярм усі застави і залоги, перевіривши маневрово їхню готовність до негайного виходу в бої.

Яким же було його здивування й обурення, коли він застав у Брацлаві генеральну старшину при раді і отакому ж, як у Кальнику, ральці-бенкеті. Особливо його вразило те, що в застіллі поряд із гетьманом сиділи і схимники: архімандрит Ян Кобринський, канівський ігумен Йов Заянчковський, переяславський протоієрей Федір Хозар та опасистий, мов кадуб, протоігумен Трахтемирівського монастиря Іосафат Печеніг. Виводило його із рівноваги ще й