Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

в змозі допомогти їй чи йому. Товариство, скаржився Райх, славилося «кулуарною заздрістю» та «скептицизмом, який паралізував». У результаті його поступово почали сповнювати антагоністичні погляди й настрої. На їхніх зустрічах він поводився, як і сам пізніше визнавав, «як акула у ставку із коропами».

Райх відчував, що він виріс із тих можливостей, які йому пропонувала робота в Амбулаторії, пропускна здатність якої становила лише 250 пацієнтів на рік, і тепер хотів нести своє послання цілому місту, в якому вбачав клінічний макросвіт: «Невроз є масовим захворюванням, — вважав Райх, — інфекцією, що нічим не відрізняється від епідемії»{154}. Він хотів змінити суспільні норми, що формували непотрібні сексуальні рамки, які, на його думку, спричиняли таку масовість захворювання. Якщо Фрейд і вважав себе за Мойсея, то Райх бачив себе у поверненні до невтіленого потенціалу ранніх Фрейдових робіт про лібідо — тим, хто завершить почату Фрейдом подорож до землі обітованої. Як Райх пізніше висловився, Фрейд був «специфічним поєднанням безмежно прогресивної свободи мислителя та професора-джентльмена епохи 1860-х», а також був надто ввічливим, аби дозволити собі уявити світ, в якому нема сексуального психозу — світу, якого, на думку Райха, прагнув би той вільний мислитель, що таївся у Фрейді, світу, який тепер стояв у нього перед очима.

У пошуках нових прибічників, які б компенсували те бракування його ідей, якому він піддався у колі найближчих прибічників Фрейда, Райх подався в політику, де й знайшов нову групу шанувальників. Його власна версія розповіді про політичне пробудження твердить, що момент, коли він осягнув, що революція в плані сексуальних звичаїв могла б призвести й до справжньої політичної революції, був часом драматичного прозріння.

* * *

30 січня 1927 року в маленькому австрійському містечку Шаттендорф, що поблизу кордону з Угорщиною, члени правої парламентської групи «Гаймвер» (Ополчення), що асоціювали себе із Християнсько-соціальною партією, увірвалися на з’їзд Соціал-демократичної партії і почали навмання стріляти в людей. Було вбито одного ветерана війни та восьмирічного хлопчика, ще одного шестирічного хлопчика було важко поранено. Через шість місяців у Відні суддя-прихильник правих трьох стрільців виправдав у «всіх злочинах».

Ігнац Зайпель, канцлер Християнсько-соціальної партії, підтримав таке неоднозначне рішення. Однак наступного дня редакція газети, яку випускала Соціал-демократична партія, «Арбайтер-Цайтунґ», оголосила таке виправдання підсудних «грубим порушенням прав, яке рідко, якщо й взагалі колись, зустрічалося в анналах правосуддя». У Відні величезна кількість робітників долучилася до страйку й об’єдналася в організації спонтанної протестної ходи на Рінґ-штрассе — головній артерії кільцевої дороги навколо центру міста. Гуртом вони марширували до площі перед так званим Justizpalast, Палацом Правосуддя. Поліція, якою керували християн-соціалісти, не була готовою до зустрічі з розлюченою юрбою. Спонтанна демонстрація перетворилася у заколот, коли натовп почав жбурляти каміння у вікна залів суду. Люди, прорвавшись крізь поліцейський кордон, пішли на штурм будівлі і в результаті винесли величезні залізні двері палацу. З неозброєних офіцерів поліції просто зірвали їх уніформи, які згодом зачепили до флагштоків й несли по місту, вимахуючи ними, мов трофеями. Чотирьох офіцерів було вбито, судові книги й протоколи вистрілювали з вікон, наче конфеті, а саму будівлю підпалили.

Коли до Райхового помешкання прийшов пацієнт і повідомив, що поліція уже вбила декількох протестувальників, Райх скасував сеанс і пішов, щоб приєднатися до демонстрантів, які саме збиралися в районі Відня, що зветься Шоттенрінґ, неподалік від його будинку. Він долучився до лав неозброєних робітників, що мовчки марширували до університету. Коли Райх побачив, що Justizpalast горить, то побіг додому, аби забрати звідти свою дружину. Енні та він стояли поблизу кафе «Аркаден» разом із близько чотирма сотнями інших й, дивлячись, як горить будівля, єднались у відчутті колективної відплати. Райх почув, як хтось із натовпу вигукнув: «Та халупа сама напросилася». Офіси консервативної пошти Рейхспост, керівництво якої вважало, що постанова суду була «справедливим вироком», також спалили того ж дня.

Демонстранти не дали проїхати пожежникам, що мчали на виклик, і Йоганн Шобер, начальник поліції християн-соціалістів, який був відповідальним за придушення комуністичного повстання 1919 року, видав своїм бійцям вогнепальну зброю, аби ті могли розчистити дорогу. Члени 50-тисячної «Шуцбунд» (Ліги захисту) — сформованого 1923 року соціал-демократами народного ополчення саме задля захисту робочого класу в таких ситуаціях — отримали наказ повертатися назад до казарм; соціал-демократи хотіли уникнути повномасштабної громадянської війни й відіслали їх додому, погрожуючи у разі невиконання наказу виключенням з лав та дисциплінарними заходами. Райх пригадував, що за двісті метрів від місця, де він стояв, свій повільний рух уперед із опущеною зброєю почала поліцейська фаланга. Коли ті підійшли на відстань п’ятдесяти ярдів[35], їхній капітан віддав наказ стріляти в натовп. Декілька службовців не послухалися і стріляли просто над головами спостерігачів, але десятки людей усе ж падали чи то ще тільки пораненими, чи то вже мертвими.

Без представників Ліги захисту, які повинні були їх боронити, натовп був просто безпомічним. Райх затягнув Енні за дерево, де вони ховалися від куль, інші тікали алеями. Ернест Фішер, журналіст газети «Arbeiter-Zeitung», чиї редактори посприяли роздмухуванню цих подій, написав, що бачив, як один робочий розірвав на собі сорочину і прокричав до поліції: «Стріляй, якщо кишка не тонка!». Йому вистрелили в груди. Інші кричали: «Вбивці робітників! Ви ж самі робітничий клас!» — благаючи тих схаменутися. Вбивства тривали впродовж трьох годин{155}.

Було вбито 89 людей і ще приблизно тисячу поранили. Історик Девід С. Лафт назвав такий акт насильства «найбільш революційним днем в історії Австрії» й зсилався на «покоління 1927-го… як на генерацію, чия політична свідомість була визначеною подіями 15-го липня 1927 року»{156}. Райх був невід’ємною частиною того покоління; у своїй книзі «Народ у халепі» (написаній 1937 року, але не виданій