Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

Потім підвівся; йому здавалося, наче він забув щось дуже важливе, про що згадав лише кілька секунд тому. «Я ж засинаю, — подумав Відаль, — сором мені». Він рушив далі й на площі Ґуемеса нарешті спинив таксі: розбиту машину з підтоптаним водієм. Той уважно вислухав адресу, опустив прапорець і сказав:

— Дуже слушно, сеньйоре, — у певному віці не підсідати до молодих таксистів.

— Чому? — запитав Відаль.

— Хіба ви не чули, сеньйоре? Вони для розваги вивозять старих за місто, а там викидають з автомобілів.

Відаль, який сидів, розвалившись, випростався й підсунувся до водія.

— Як вони сміють казати нам, буцімто ця війна обґрунтована якоюсь науковою потребою? — мовив він. — По суті, це просто зарозуміла вигадка.

— Правду кажете, сеньйоре. Креол — товариська душа. Хлопчаки думають, ніби полюють на дичину, а насправді полюють на нас.

— А ми так і живемо, всього боїмося. Щомиті чекати підступу — оце найгірше.

— І я про те, — погодився водій. — Припустімо, десь є ні до чого не вдатний дідок. То чом би не привезти його до спеціальної установи й не умертвити сучасними методами?

— Та чи не будуть ці ліки гіршими за хворобу? — спитав Відаль. — Адже можуть бути зловживання.

— Ваше зверху, — визнав таксист. — Наш уряд геть розперезався. Гляньте хоча б у рахунки за телефон.

Відаль заплатив і вийшов. Він, мабуть, ніколи ще не відчував такої страшної втоми. Згадав про друзів. Хоч би нікого з них не побили камінням, як того сердегу з велетенськими руками. Сам він, тікаючи, а потім так виснажливо добираючись додому, забув про них. «Геть забувся, як сказав би Нестор», — подумав Відаль і знову засумував. Чи вистачить йому ще сил дістатися до пекарні або відвідати Данте? «Аревало — примхливий жук: ніхто зі знайомих у нього вдома не був. Навіть Джимі — а він же такий проноза». Останньою думкою Відаль ділився з кимось уже крізь сон.

XXVIII

Дон Ісідро насилу стояв на ногах, та все-таки завагався, як бути: упасти на ліжко чи піти провідати друзів? Спершу він вирішив підкріпити організм і випити кілька мате. Поставив грітися воду, пожував хліба, коли це з’явилася Неліда.

— Вибачте, я не постукала, — мовила дівчина, дивлячись йому просто у вічі. — Погана звичка.

— Ні, чому ж.

— Я завжди застаю вас у делікатну мить. Але я прийшла попередити вас.

— Про що попередити, Нелідо?

— Про лицемірів, які всміхаються вам, а позаочі, коли вигідно, то доносять на вас. Та ваша подружка — вона постійно водиться з Больйоло, і їй напевне відомо, що його небіж…

— Так, Нелідо, я знаю. Вона того й приходила — щоб розказати мені.

— А ще чого? Жінка приходить, тільки коли закохана.

— Не кажіть так, Нелідо. Маделон мені не подружка, і вона не закохана в мене.

— Маделон! Якщо між вами нічого немає, чому тоді Больйоло дозволяє небожеві обмовляти вас? А знаєте чому? Бо ви, якщо захочете, здатні усунути його.

— Ні, Нелідо, я не збираюся нікого усувати.

— Я тільки не втямлю, що ви знайшли в цій бабері?

— Нічого, Нелідо. Ви не розсердитеся, якщо я вам дещо скажу? Я дуже хочу спати. Саме думав роздягнутися й лягти.

— Хто ж вам заважає?

— Але, Нелідо… — мовив він і приречено вимкнув пальник.

— Що «але»?

Відаль побачив, як вона сіла на ліжко, роззулася та спокійно почала знімати панчохи, — і захопився плавною зграбністю рук, що стягали панчохи зі стегон до п’ят і кидали їх на стілець. «Невже мені може випасти таке щастя?» — вдячно подумав він. Дівчина підвелася, швидко, неначе була в кімнаті сама, оглянула себе в дзеркалі і єдиним рухом — принаймні так здалося Відалеві — скинула одяг. Оголене біле тіло її світилося в сутінках. Тремтячи від цього несподіваного одкровення, Відаль почув, як десь — дуже близько — йому промовляють «дурний, дурний». Його пригортали, пестили, цілували, аж доки він відхилив її, щоб розгледіти.

— Знаєш, — сказав Відаль, — я гину за тобою, правда, гину, і я такий дурний, що сам нізащо не наважився б.

Другим одкровенням для нього стали її розкриті вуста; в обіймах Неліди Відаль упав на ліжко й притиснув її до себе, нездатний вимовити ні слова. Коли ж невдовзі він відірвався від неї, Неліда несамовито ляснула його по лиці.

— Чому? — тоскно спитала вона. — Чому?

— За що ти вдарила мене? — здивувався Відаль. — Я хотів…

— Це моя справа, — відказала дівчина, та гнів її швидко минув.

— Це не сон? — запитав Відаль. — Я сам собі