Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Помиляєтеся! — не без задоволення відказала та. — Другий придбала немолода довгошия блондинка в китайському шматті. Коли вона зайшла в магазин, мені й на думку не спало, що така… може купити парфум за сто баксів. Тож коли вона заплатила за неї, я поцікавилася, для кого подарунок. Вона сказала: «Для великого начальника». А ваш співробітник — великий начальник?

— Ні, — відказала Рося. — Такий собі…

— А третій дістався дуже пристойному чоловікові.

— Чорнявий? Без черева? Під сорок років? У шкірянці? — тамуючи хвилювання, запитала Рося.

— Ага! Але він, схоже, не тутешній, бо мав обручку з діамантовим очком. Наші чоловіки таких не носять. І попри це, липнув до мене, запрошував у ресторан. Я чесно сказала йому, що жонаті чоловіки для мене — «секонд хенд», а тим паче, літні. Він обізвав мене дурною телицею, але парфум купив.

— Мав широкі брови, густий голос?

— Брови? — замислилася продавщиця. — Ну, такі собі, лискучі, помірної ширини, трохи заламані посередині. А голос дійсно густий, мов кисіль.

«Це він, — подумала Рося й поцікавилася, коли саме він придбав парфум. — Єдине, що мене бентежить, — це обручка. Не віриться мені, що він одружений, що ходить з обручкою на лови».

Продавчині здалося, що допитлива, схожа на папугу клієнтка вагається, і вона запропонувала їй понюхати парфум від Діора.

— Не хочу! — відрізала Рося. — Візьму цей. Скільки він коштує?

— П’ятсот гривень.

Рося видобула з торбини гаманець.

— Не знаю, чи стачить грошей.

Перед походом у перукарню і в шопи вона розміняла триста доларів з тих, які заощадила «на ніс». Зосталося з п’ятсот п’ятдесят гривень. Без жалю, навіть з радістю вона розлучилася з ними, й, окрилена першим успіхом, погнала додому.

«Я не бачила тебе, блуде, поночі, зате бачу зараз, при світлі дня — високого, плечистого, з заламаними бровами. У тебе смаглява шкіра, чорне, вочевидь, жорстке волосся, крупний ніс. Шкода, що я не запитала в продав чині (до якої ти спершу «клеївся», а коли вона тобі відмовила, образив), які в тебе очі, вуста. Втім, я й без неї знаю, що вони вузькі, як у хижака, що приглядається до жертви, як у більшості себелюбців і садистів. Бо у добрих людей очі зазвичай круглі, розчахнуті, а вуста повні, як у Бількевича. Ти хоч і невеликий, але начальничок, який бреше дружині, що затримується допізна на нарадах. Твої спільники також не фахові душителі, а звичайні роботяги, бо рука того, що затикав мені рот, відгонила будматеріалами, а той, що роздягав мене, мав шорсткі, намозолені долоні. Мабуть, обоє працюють на якійсь будові. А ти ні. В тебе руки хоч і сильні, проте м’які, панські. Ти або їхній безпосередній шеф, або замовник. У нас чимало будов — і в центрі, і на околицях. Я шукатиму тебе передовсім там, де загинули туристки, — на Заріччі і в Тернах. Напарфумленого, з дорогою обручкою від жінки, яку ти таким страшним робом зраджуєш. Але не з порожніми руками, блуде! Не з порожніми!»

Повернувшись додому, вона відразу ж відкрила дорогоцінний флакон і довго, до запаморочення (мов наркоман кокаїн чи клей) нюхала парфум, а перед сном ще й побризкала ним подушку, щоб привабити його пахом душу блуда. І це їй вдалося. Він приснився їй — височенний, кудлатий, з обручкою, на якій сліпучо сяяв великий, з голубине яйце діамант. Міцно обіймаючи, кликав у парк, а вона відбивалася, але тільки однією, лівою рукою, бо в правій міцно стискала щось тверде й гаряче…

Наступного дня перед обідом Рося, супроводжувана осудливими поглядами колежанок, заглянула в кабінет Бількевича. Той куняв, підперши важку, розкуйовджену голову руками, непоголений, без краватки.

«Мабуть, сварився всю ніч зі своєю або шукав її по кнайпах чи в чужому ліжку», — співчутливо подумала Рося і (після десяти «перепрошую») заблагала відпустку.

— Восени підеш, за графіком, — не дивлячись на неї, відцюкав він.

— Піду… Якщо доживу до осені, — захлипала Рося.

Він з-під руки зиркнув на неї:

— Що там знову?

— Коли мене вжалив шершень, лікарка, оглядаючи мене, зауважила… чималу гульку… під лівою…, — несамохіть вхопилася за груди, — під лівим… персом. Сказала, що, можливо, це… самі знаєте, що…

— А, маєш, — розгублено промимрив Бількевич, і руки його безсило опали. «Бідна… З таким носом… Ще й з рачком», — читалося в його вологих, почервонілих очах.

— Лікарка сказала, що мушу терміново обстежитися у Львові. Якщо не відпустите, попрошу в неї направлення в обласну клініку і лежатиму там коштом держави… до скону.

І розплакалася, вже без фальшу, бо нараз збагнула, що її задум є небезпечнішим за пухлину, яку можна прооперувати й присушити опроміненням.

— Ой, не плач, прошу тебе, — підхопившись, заквилив Бількевич. — Не плач, в мене вже нема нервів. Хоч купуй шнурок чи плигай з даху. Відпущу я тебе, бо ж не звір. На пару днів, обстежишся, позаяк відпустка може тобі знадобитися пізніше, щоб полікуватися в санаторії чи на якихось водах.

«Я і гадки не мала, що вмію так доладно брехати. Бабуня моя була правдомовною. І мама, казали, також, дарма, що вбила. Її повсякчас ошукували, а вона — ні. Навіть у в’язниці тяла правду начальству, відмовилася слугувати якійсь «коблі». За що й померла там від побоїв. Мабуть, я вдалася в того брехлія, котрий втік від неї, коли вона мене носила. Може, блуди позначили мене не за мамин, в за його гріх? — подумала Рося. — Але як би там не було, треба їхати, раз мені болить. І не лише мені».

І вже наступного дня майнула у Львів, до Бодя Швайби, котрого в містечку позивали Боцяном за довгі ноги й маленьку голову, а у Львові — Шайбою. В дитинстві Бодьо був її сусідом і однокласником, в юності — однокурсником, але і в школі вчився абияк, і в інституті не вельми прикладався до навчання. В той