Читати книгу - "Професор Шумейко"

Вікторія Анатоліївна і Стелла Павлівна подивились одна на одну, потім на Івана Митрофановича, потім на колег. Про себе резюмували: «І цей придурок».

Тим часом досвідчений старший викладач Н. підсів до Івана Митрофановича і запитав:

— Шановний професоре! Особисто вам чи хотілося б знати, яку оцінку одержала на вступному екзамені ваша донька, онук чи племінниця? І не через два дні, а сьогодні, в цю хвилину?

— Ще й як би хотілося!

— Отож, п'ять кілограмів яблук — пароль, дорогий ви наш. Як вам повідомити про результат, коли тут не тільки стіни, а й стілець, на якому ви сидите, все прослуховується.

Іван Митрофанович про всяк випадок оглянув олівець червоного кольору: може, і в ньому «жучок»?

«Недоучка не морячок, а я», — вкотре за день картав себе професор. Не хотів же, казав, що не люблю вступних екзаменів. Час думати про пенсію.

Утім професорові не треба було й думати про це. Про нього потурбувалися інші, у тому числі й ті, кого він шанував найбільше.

У 90-х роках ХХ ст. в Україні спішно почали омолоджувати виші. А науковців, професорів відправляти на мізерну пенсію. Так з'явилися біля Ботанічного саду вуличні книгарні, в яких пенсіонери продавали книги з власних бібліотек, над якими тряслися все своє життя, як та мати над дитиною. Комусь пощастило заробляти в чужих краях, а хтось влаштувався у престижному офісі (у графі — прибиральниця). Не треба, не треба сміятися. У нас будь-яка праця в пошані.

Читач може подумати, що ми вже й забули про морячка-абітурієнта. Ні. Проте доведеться чимало чого оминути, щоб не переобтяжувати того, хто полюбляє читати лаконічні історії.

Життя Олега Андрійовича після злощасного екзамену — суцільний ланцюг див, труднощів, кар'єрних висот. Ангел-охоронець літав таки над ним. Спочатку не забулася мрія — вивчати правові норми у сфері мореплавства. Але після закінчення Одеського інституту інженерів морського флоту (з відзнакою) наче й збулася. Олег Макаренко тривалий час працював у сфері морського транспорту в Іллічівському морському порту.

Де тільки не побував капітан Макаренко! Наші зовнішньо-економічні зносини сягали на той час сто і більше країн. Заробіток — дай, Боже, кожному. Для капітана — він на другому плані, бо ні дружини ні дітей у нього не було. Не шкодував грошей на дорогі сувеніри друзям, рідні. Капітана вабив не заробіток, а — інше. Кожна країна, куди прибувало тор-гівельне судно, — відкриття, кожна чужа мова — таємниця. А ще море — воно було для нього всім. Вивчив Олег Андрійович Макаренко і українську мову, щоправда, казав: із принципу.

Та настав час прощатися з морем, бо далася взнаки недуга, зароблена на атомному підводному човні. На новенькому дорогому кітелі колишнього морячка тепер можна побачити не «цяцьки», а державні нагороди.

У капітана був вибір, коли «виходив на берег»

— Київський річковий порт, — не задумуючись сказав керівництву. Стиль життя Олега Андрійовича Макарен-ка описувати не варто. Усі знають, які вони — офіси багатих агентств та фірм: секретарки, Дніпро, екзотичні квіти, за якими треба доглядати. Кому? Це його не цікавило.

Люди звикають до всього: до голоду, біди, крадіжки гаманця. Олег Андрійович не міг звикнути до думки, що людська гідність — такий самий будень, що зветься роботою.

Був день, як день, щоправда, не серпневий. Капітан знав, що його секретарка відучора занедужала. Перехоплю щось у кафе біля фунікулера. Та не встиг вийти, як у дверях офісу з'явився бюст, а за ним — стара жінка з тацею, на якій — овочі, бутерброди, кава. Вона ступила два кроки до столу капітана, і його мов стру-мом ударило: Стелла Павлівна! Капітан Макаренко жестом відсторонив її і стиха мовив: «Таку жратву ми не вживаємо».

— Морячок, морячок-абітурієнт! — впізнала його і стара жінка.

Брязнула на паркет таця з вишуканим сервіруванням. Працівниця нагнулася й заходилася акуратно все визбирувати...

— Пропонували ж мені місце прибиральниці в Могилянці. Вилизувати не було б такої потреби щодня. Відмовилася. Погналася за доларом, — плачучи писала заяву у відділі кадрів колишня доцентка-екзаменаторка, пенсіонерка, Стелла Павлівна.

«У ту історичну епоху, яку прийнято називати радянські часи, у розквіті тоталітаризму, псевдогероїзму та показухи, примат надавався дармовій праці, на громадських засадах», — записала у свій щоденник відома журналістка, в минулому студентка одного з провідних вишів столиці.

Польові роботи студентів у колгоспі, на агітпунктах, на овочевих базах, у ботанічному саду імені академіка Фоміна, на будові гуртожитків тощо. А скільки інших подібних заходів заважали святая святих, тобто навчальному процесу!

Про ту славну історичну епоху багато писали академіки, лауреати, депутати.

Та спало на думку розповісти незабутню мені історію про один такий захід на громадських засадах.

— Лізон! Тебе терміново викликає декан! — сказав мені староста курсу перед лекцією з журналістської майстерності.

Узагалі-то мене звати Єлизавета, а прізвище — Пікуза. Але якщо Лізон, то нехай буде Лізон.