Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

але й силою, що організовувала воєнні операції, отже відповідальною за великосербську війну. Далекоглядні спостерігачі відразу ж після підписання Дейтонських договорів, які мали рішуче покласти край війні в Боснії, збагнули, що тепер поле бою дуже швидко пересунеться в Косово, бо доля албанської більшості в Косово залишилась у Дейтоні питанням відкритим. Політика албанської більшості в краї, яка досі будувалася на принципах ненасильства, мала дуже швидко змінитися, бо ж Дейтон дав чіткий сигнал: по-перше, стара Югославія розвіялась як дим, а по-друге, своїх національних амбіцій ненасильницьким шляхом не досягнеш, хіба за допомогою сили.

У Косово отже йшлося вже не про опосередковану війну в чимраз хиткішій федеральній державі Югославія, провінція була радше міжнародно визнаною і законною з точки зору міжнародного права частиною Сербії. Тут югославсько-сербське керівництво у видимій і безпосередній відповідальності діяло навіть за допомогою армії, спеціальних поліцейських підрозділів, співробітників розвідки і воєнізованих формувань. Методи, щоправда, не відрізняються від тих, що їх застосовувано в Хорватії та Боснії. Через жахливе насильство не сербське населення було змушене тікати, їхнє майно захоплювали, а культурні та релігійні установи і символи плюндрували. Цю демографічну реальність слід було радикально змінити. Ту ж стратегію Мілошевич відтак застосував у Косово щодо албанської більшості населення, після того, як албанці взяли в руки зброю, щоб скинути сербський гніт і відділитися від Сербії.

Всі незліченні перемовини представників США і європейських держав, НАТО і ЄС із Белградом урешті-решт зривалися в світлі тієї обставини, що Мілошевич не хотів політичного рішення, бо переривання циклу кризи і війни миттєво неминуче поставило б під загрозу його владу і його камарилью в Сербії. Слідом за реальним замиренням одразу впали б у око катастрофічні наслідки і витрати Мілошевича на націоналістичну насильницьку політику в Сербії, і такого свідчення щодо власного банкрутства він би у політичному плані не пережив. Натомість у Косово він зробив ставку на тривалі утиски албанської більшості, із застосуванням жорстоких методів. Щойно косовари демонстрували перші ознаки воєнного зростання, він був готовий їх вислати.

Наслідки такої політики доводилося брати до уваги: десятки тисяч убитих, страшні крайнощі й сотні тисяч біженців, які обтяжували сусідні країни і найпевніш дестабілізували б Македонію з її крихкою етнічною рівновагою. До того ж, вигнання албанців з Косово, Албанії та Македонії збільшило б вельми небезпечний потенціал молодих біженців у тамтешніх таборах, які правили би за перспективну ціль для всіх видів радикалізму, надто ісламістського, та організованої злочинності. Саме у світлі подій 11 вересня, досвіду Афганістану, Кашміру, Чечні і тероризму Аль-Каїди з'ясовується в ретроспективі, яка небезпека для Європи визріла б у цих таборах біженців із молодими албанськими мусульманами. Успішне втручання НАТО в Косово, зі свого боку, урвало зв'язок Південно-Східної Європи з арабо-ісламським кризовим поясом, а це принаймні з осені 2001 року для Європи мало першорядне значення.

У випадку з військовим втручанням Заходу на Балканах ішлося головним чином про гуманітарні міркування, — випадало запобігти подальшим вбивствам і страшним звірствам, уникнути посилення потоків біженців шляхом усунення причин втечі. Певна річ, не слід легковажити і ту політичну роль, яку в цих війнах відіграла безпосередня щовечірня візуальна участь десятків мільйонів західних глядачів — так званий «ефект CNN». Певно, що ніколи не йшлося про нову доктрину гуманітарної інтервенції — занадто вже довго робилася ставка на фатальну політику заспокоєння Мілошевича. Радше під час десятирічної війни за спадок Югославії раз у раз поставало основне політичне питання щодо того, чи випадає в Європі кінця XX століття приставати на ризик і наслідки кривавого націоналістичного державотворення й насильницький переділ кордонів, а отже, чи можна заплющувати очі на ці війни у колишній Югославії. На це питання треба було відповісти «ні», й воно пролунало.

Війни не вирішують проблем, якщо сила не схиляє їх до нового світового порядку, що вимагає зазвичай набагато більше часу і зусиль, ніж сама війна. Втручання Заходу в югославські війни за спадок різко поклало їм край ціною західної відповідальності за довгострокову реорганізацію, а отже довгострокової присутності з безпеки на Заході у всьому регіоні. Косово і Боснію цілком можна охарактеризувати як Європейсько-Західний протекторат, утім, існує суттєва різниця з колишніми протекторатами. Ані Брюссель (ЄС / НАТО), ані Нью-Йорк (ООН) не дбали у цих протекторатах про свої територіальні й політичні інтереси, проте зобов'язувалися провадити політику стабілізації, яка прагнула інтегрувати ці протекторати у наявний європейський світопорядок і таким чином перетворити їх на Європу інтеграції.

2001 року лише шляхом довгострокової військової та цивільної присутності Заходу можна було заздалегідь запобігти новій руйнівній війні в одній із республік-наступниць Югославії, зокрема в Македонії, натомість підштовхнувши її до політичного рішення. Саме цю політику і треба було провадити десять років тому, в період 1991-92 рр. Звісно, цей превентивний успіх був можливий тільки тому, що в основі військової інтервенції Заходу лежали три складові нового регіонального порядку: стратегічна альтернатива, військова рішучість і готовність до довгострокової угоди.

Стратегічну альтернативу втілювала перспектива всього регіону Балкан щодо європейської інтеграції, вступу до ЄС і НАТО. Першою з колишніх республік Югославії увійшла до складу цих організацій Словенія, а згодом її слідом пішли й інші. Військову рішучість Заходу доводила постійна присутність військ, без якої годі було уявити безпеку й стабільність у всьому регіоні, а вже всеосяжні політичні, адміністративні, економічні та цивільні зобов'язання західних держав, зокрема держав-членів ЄС, уможливили значні успіхи у будівництві нового життя і поступ стабілізації, попри всі помилки, недоліки і невдачі, на які теж варто накинути оком.

Балкани 2004 року суттєво відрізняються в позитивний бік у плані умов, які панували в цьому регіоні в останнє десятиліття. Сьогодні йдеться про економічну, соціальну й політичну модернізацію, яка б дозволила наздогнати ЄС, а не про насильницьке державотворення, переділ кордонів і націоналістичні війни. Наразі організована злочинність несе в собі значно серйозніший ризик, аніж повернення агресивного націоналізму, попри всі відкриті й досі важко вирішувані питання статусу Косово і невирішені проблеми в Боснії. І Македонія, попри весь дивовижний прогрес, досі оперта на хисткий з етнічного погляду баланс.

У дев'яності роки на Балканах у менших масштабах загострилася подібна політична й стратегічна проблема, з якою довелося давати раду західним державам по закінченні Другої світової війни в Західній Європі загалом: після досягнутої воєнним шляхом поразки людиноненависницького націоналізму і на підставі надійної гарантії безпеки треба було уможливити довгострокове відновлення зруйнованих