Читати книгу - "Етюд із метеликом"

— Ти ж сама сказала: «Прислухайся до мене». Я й прислухався.

— І почув… Знаєш, я тоді загадала: якщо танець вийде, якщо зіллються ритми наших тіл…

Лінда підвелася, підійшла до чоловіка, поклала руки йому на плечі.

— Програвач запакований, — сказав Дмитро. — Може, розпакувати?

— Навіщо? Ми й так знаємо музику, — зупинила вона його. — Прислухайся до мене.

— Добре, Ліндо.

На якусь мить йому здалося, що зараз станеться чудо, що це танго в опустілому будиночку посеред осіннього саду поверне Ліндину пам’ять. І не треба буде їхати до притулку. Але Лінда раптом зупинилася, здивовано подивилася на валізу біля дверей.

— Ти повернувся з відрядження, а я обід не приготувала. Зараз, любий, зараз, зачекай хвилинку.

Вона розгублено озиралася, не знала, які двері ведуть на кухню.

Дмитро взяв її за руку.

— Не треба, люба. Нам пора їхати.

Червоний «бедрик» завернув праворуч. Вузька шосейка відбігала від міжнародної траси, тяглася до лісу й губилася в його зелених нетрях. Дмитро знав: кілометрів зо п’ять вона в’юнитиметься між соснами, потім обмине дубову посадку, тоді шосейка перейде у звичайну піщану дорогу, яка через густий підлісок із болотяними калабанями вибіжить до озера. За озером — кілька сільських вуличок, а вже за ними, трохи осторонь, відділений від села крутим колінцем мілководної річки й захований у лісі від цікавого людського ока — інтернат. Саме той…

Ліс, власне, починався вже за сотню метрів від магістралі. Розкішні зелені сосни шуміли високими кронами над мініатюрним «жучком», ніби вітали неофіта у своєму царстві. Лінда, що було задрімала, прокинулася від того шуму, припала до скла.

— Ми їдемо до Залісся?! А де Вадик? Де наш Вадик? Його немає в машині! Дмитрику, зупинися! Треба повернутися й забрати в мами Вадика! Бідний наш хлопчик! Бідний хлопчик! Як ми могли його залишити?

Дмитро зупинився. Вийшов. А коли знову сів, Лінда спокійно розглядала сумочку.

Залісся… Ні, це не Залісся. Там вони були… Скільки вже відтоді минуло?..

Дмитро добре запам’ятав — була п’ятниця, остання у вересні. Він ще по обіді відчитав пари, але затримався в інституті — проводив консультацію для першокурсників. Спустився у фойє, зупинився біля дошки оголошень. І раптом через вікно побачив по той бік вулиці Зенька. Очам своїм не повірив — з якого неба він цього разу звалився й чого стовбичить перед інститутом? Зенькова нетутешність тепер була іншою — штани-дудочки та широкий светр замінив класичний темно-сірий костюм, який доповнювала синя атласна хустинка на шиї, поверх костюма — світлий імпозантний плащ, кучеряве волосся не коротко, але акуратно підстрижене, у руках — шкіряний «дипломат», обличчя наполовину затулене чорними дзеркальними окулярами. Він стояв і просвердлював відблисками від тих окулярів вхідні двері інституту.

«Цікаво, кого він виглядає?» — подумав Дмитро, відчиняючи двері. Йому не хотілося зустрічатися з колишнім однокласником. Після всього, що між ними сталося, після тієї запеклої війни за портрет Лінди їхні стосунки обірвались. Отож хай собі Зенько стоїть, а він хутенько на зупинку й додому. Але Зенько раптом відірвав підошви від асфальту, крутнувся на них і хутко попрямував тротуаром до пішохідного переходу. Перейшов дорогу та подався пішов назустріч Дмитрові. Той хотів звернути в бічну вуличку. Але несподівано почув просто перед собою:

— О, скільки літ, скільки зим! Привіт! Які люди й без охорони! І навіть без авто? Яке неподобство! Невже так мало платять професорові, що на авто не вистачає?

— От стану професором і куплю, — віджартувався Дмитро. — А поки що тільки кандидатську дописую. Дай Боже ще й дописати, і захистити.

— Ну чого ж… Якщо допишеш, то й захистиш. Якщо допишеш… Ти хлопець упертий, — хмикнув Зенько. — А як на сімейному фронті? Ще не розбігся з вільнолюбивою каталонкою?

— Не діждешся! — вигукнув Дмитро. І вже спокійніше: — Лінда також викладає, на математичному, але зараз у декретній відпустці, з малим. А ти тепер де? — запитав, аби щось запитати.

— А-а-а, то у вас уже кіндер є?! Не знав, а то б щось прикупив. Вітаю, вітаю. А я… В основному в іспаномовних країнах. Був у Південній Америці, на Кубі. А далі… Побачимо.

— Усе малюєш?

— Що?! — здивовано округлив очі Зеньо. — А-а-а, ти про це… Ну, буває часом. Але це не головне.

— А що головне?

— Та… Колись поговоримо.

Розмова не клеїлась. Говорити не було про що. Давня сварка стояла між ними, як китайський мур. Вони попрощалися й розійшлися.

«Навіщо ж він мене чекав?» — губився в здогадах Дмитро.

А в понеділок його викликали в деканат.

— Тут лист… — чогось зам’явся декан, нервово поправляючи окуляри на переніссі. — Він без підпису, анонім, значить. Я б його викинув. Але ми мусимо реагувати. Такий порядок. Це ж усе-таки педагогічний інститут, кузня молодих кадрів… Викладачі повинні бути… Сам знаєш, Дмитре Павловичу. Мені… Ми покладали на тебе великі надії. Думали, ти перспективний, захистиш кандидатську… А ти, виходить, за кордон збираєшся… Похвалявся навіть підземний тунель прорити, аби тільки вибратися…

— І як ви собі це уявляєте, Іване Васильовичу? — засміявся Дмитро.

— Що саме?

— Тунель попід Бугом.

— Дурня якась. Тобто, — спохопився декан, — я хотів сказати, річ не в тунелі, а в тому, що радянський викладач готовий його прорити, аби тільки втекти зі своєї країни…

— Але ж я не втікаю.

— Ну, а ці захоплені розмови про відокремлення, самостійництво? Тут так і написано — це в дусі українського буржуазного націоналізму.

Дмитро відчув, як похололо раптом у грудях. Підкоп до Європи попід Бугом — абсурд, звісно. А от націоналізм… Від цього звинувачення не відмиєшся, тут уже ніякі аргументи не подіють. І комусь же потрібна ця брехня… Брехня чи перекручена правда? З пам’яті виплив Зенько, ще той, з довгими патлами під рудим беретом і в штанях-дудочках. Зенько… Барселона… Каталонія, яка бореться за незалежність… Але ж це ще коли було!

Наступного дня анонімку розглядали на партійних зборах. У президії сидів чоловік із непроникним обличчям. «З контори глибокого