Читати книгу - "Володар Світла"

серед кого проминав, ніби без плоті й кісток, роздивлявся вогні їхніх сутностей, які були забарвлені кольорами й відтінками пристрастей, миготіли з користолюбства, хтивості й заздрощів, метушилися з пожадливості й голоду, тліли з ненависті чи пригасали зі страху й болю. Багатобарвність його пекла притишували хіба що холодне синє сяйво інтелекту науковця, біле світло ченця при смерті, рожевий ореол шляхетної пані, яка квапилася геть з-перед його очей, а також розтанцьовані прості кольори пустотливих дітей.

Він походжав високими хоромами й широкими кружґанками князівського палацу в Паламаїдсу — усе це він виграв. Князь Відегха лежав закутий у власній темниці. Піддані князя й не підозрювали, що престол тепер посідає демон. Усе було наче так, як завжди. Сіддгартсі ввижалося, що він їде вулицями міста на спині слона. Усім жінкам міста наказали вишикуватися перед дверима їхніх осель. Тих, котрих він уподобав, забирали до гарему. Приголомшений Сіддгартха раптом усвідомив, що допомагає в доборі, обговорюючи з Таракою переваги тієї чи тієї матрони, дівиці або ж молодиці. Його торкнули потяги владаря демонів, і вони ставали його власними. Усвідомивши це, він ще трохи пробудився, і тепер підносила до губів ріг із вином або ляскала батогом у катівнях уже не завжди рука ракаша. Він усе довше лишався при тямі й, трохи нажаханий цим відкриттям, зрозумів: у ньому, як і в кожній людині, сидить демон, здатний відгукнутися на поклик свого народу.

Одного дня він кінець кінцем виступив проти сили, яка панувала над його тілом і гнобила розум. Він уже практично одужав і співіснував із Таракою в усьому, що той чинив, — і як мовчазний спостерігач, і як активний учасник.

Вони стояли на балконі понад садом, роздивляючись денний краєвид. Якось перед цим Тарака одним порухом зробив усі квіти чорними. Дерева й ставки заселили ящіркуваті створіння, що кумкали й пурхали серед тіней. Повітря сповнював густий дух нудотних пахощів і парфумів. По землі зміїлися чорні дими.

На його життя було три замахи. Останнім спробував сотник над палацовою вартою. Але лезо в його руці обернулося на рептилію та вдарило йому ж в обличчя, вибравши очі й пустивши в жили отруту, від якої він потемнів, спух і сконав, кричма благаючи дати води.

Сіддгартха обміркував звички демона й саме тепер завдав Удару.

Його сила поступово відновлювалася відтоді, як він востаннє орудував нею того дня в Пекельному Колодязі. Напрочуд незалежна, як розповідав Яма, від мозку його тіла сила повільним вітрячком покручувалася в центрі простору, яким був він сам.

Тепер вона знову розігналася, і він кинув її проти потуги того другого.

У Тараки вирвався крик, і він, мов списом, контратакував Сіддгартху щирою енергією.

Сіддгартха почасти відхилив цей удар і всотав дещицю його сили. Та коли потужний імпульс зачепив його єство, він таки відчув біль і сум’яття.

Не спинившись дати раду болю, він ударив знову, як ото штрикають рогатиною в темний барліг страшної бестії.

Знову почув, як його вуста видали крик.

Відтак демон заходився мурувати чорні стіни на захист від його сили.

Але ці стіни одна за одною падали під його натиском.

Б’ючись, вони говорили.

— Чому, мешканцю багатьох тіл, — казав Тарака, — шкодуєш ти мені кількох днів у цьому вмістищі? Це ж не те тіло, у яке ти народився, ти теж його просто позичив до часу. Тоді чому ти гадаєш, ніби мій доторк — це щось паплюжне? Одного дня ти, може, носитимеш інше тіло, якого я не торкнуся. То чому ж ти вважаєш мою присутність поганню, хворобою? Чи не тому, що всередині тебе є дещо подібне до мене? Чи не тому, що й сам пізнав приємність у звичках ракашів, і сам із насолодою куштуєш біль, якого завдаєш, сваволиш, як і з чим заманеться? Чи не тому? Бо ти теж пізнав це й бажаєш цього, але ще й потерпаєш від людського прокляття, що зветься провиною? Якщо це так, я насміхаюся з твоєї слабкості, Ув’язнювачу. І я тебе подолаю.

— Це тому, що я той, хто є, демоне, — мовив Сіддгартха, відбиваючи ворожу енергію назад у суперника. — Це тому, що я людина, яка час від часу прагне чогось, що виходить за межі втіхи для черева й фалоса. Я не такий святий, за якого мене вважають буддисти, і не герой із легенди. Я людина, яка знає багато страху й подеколи відчуває провину. Та передусім я людина, що постановила дещо зробити, а ти саме заступаєш мені дорогу. Отже, ти успадкуєш моє прокляття, Тарако, незалежно від того, переможу я зараз чи програю. Твою долю вже змінено. Це прокляття Будди — ти вже ніколи не будеш таким, як колись.

І весь той день вони простояли на балконі в до нитки пропітнілих шатах. Стояли, мовби статуя, аж сонце щезло з неба й золота стежина розділила чорну чашу ночі. Понад садовим муром вистрибнув місяць. Згодом до нього приєднався ще один.

— Що таке прокляття Будди? — допитувався Тарака. Але Сіддгартха не відповідав.

Він зніс останню стіну, і тепер вони фехтували енергіями, мов градом вогняних стріл.

Із Храму на віддалі долинало монотонне биття барабана, час від часу кумкали садові створіння чи кричали птахи, а інколи на них сідав рій комах, щоб підживитися й знову полетіти.

І раптом, ніби метеоритна злива, з’явилися, осідлавши нічний вітер, вони — Звільнені з Колодязя, решта демонів, випущених у світ.

Вони прилетіли на Тарачин поклик, долучивши свої сили до його власної потуги.

Той став мовби смерчем, цунамі, грозою.

Сіддгартха відчув, як його змітає титанічна лавина, ламає, душить, погребає.

Останнє, що він запам’ятав, — регіт у власній горлянці.

Скільки минуло, доки він очуняв, Сіддгартха не знав. Цього разу діло йшло повільно, а прокинувся він у палаці, де за слуг були демони.

Щойно впали останні знеболювальні кайдани розумової виснаженості, він виявив дивину. Гротескні видіння тривали. У катівнях справляли гулянки, і демони оживляли там трупи, переслідуючи й хапаючи ними своїх жертв. Творено похмурі чудеса — наприклад, не де-небудь, а аж на мармуровій підлозі тронної зали виріс гай покручених дерев, гай, у якому люди спали без просипу, скрикуючи, коли старі страхіття поступалися місцем новим. Але в палаці з’явилась інша дивина.

Тарака більше не був задоволений.

— Що таке прокляття Будди? — укотре спитав він якось, знову відчувши тиск Сіддгартшиної присутності.

Сіддгартха не дав негайної відповіді.

Ракаш вів далі:

— Гадаю, віддам уже скоро тобі твоє тіло. Ці