Читати книгу - "Готель між двох світів"

Айнштайн. Бачте, як цікаво, у цьому — все моє життя…

Волоцюга. У чому?

Айнштайн. У тирсі… Добре нагострений олівець — це 175 цурпалків. Звідси — точне обрахування сенсу мого існування: нагострюючи три олівця на день, щодня я виробляю 525 цурпалків, тобто 3675 цурпалків на тиждень і 191100 цурпалків на рік. Уявляєте? Відколи я вступив до університету, я встиг нагострити 63510 олівців, вистругавши більше 11 мільйонів цурпалків. І це не рахуючи крейди, перових ручок і чорнильниць! Скільки я їх купив! Ви не уявляєте! Додайте до цього тридцять сторінок на день, отже, на цей момент — 635 тисяч сторінок. А ще — промокашка через кожні п’ятдесят сторінок, себто загалом 12700 промокашок. Щомісяця — по гумці, отже загалом 3016 гумок. Я — найбільший виробник сміття на планеті!

Волоцюга. Але вас пам’ятатимуть не за це…

Айнштайн. Авжеж, усі ці цурпалки зводяться до однієї куцої формули: Е=тс2. (Після нетривалої паузи.) Це ж смішно! Прагнеш добра — і обов’язково допомагаєш злу! Я всеньке життя присвятив істині: постійно вдосконалював гуманістичні теорії, виношував справедливі та шляхетні задуми, — а доля жорстоко і наполегливо множила жахливі наслідки моїх звершень. Не можна не втрапити в гірше, якщо краще відступає, щойно наближаєшся до нього — достоту веселка в небесній блакиті. Свідомо прагнув бути богом, а обернувся дияволом — такий підсумок мого життя…

Волоцюга. Та досить уже цих знущань над собою!

Айнштайн. Я — втілення трагедії, трагедії добрих намірів! А втім, мене тішить одне: дуже скоро я приєднаюся до… цурпалків, пилу, праху. Яке полегшення…

Волоцюга. Та годі вже!

Айнштайн. Чи варто опиратися невідворотному? Є два види смертельно хворих — бунтарі та смиренники; перші видають останній зойк, другі зітхають востаннє. Щодо мене, то я зітхатиму… (Після паузи.) Мені вас бракуватиме.

Волоцюга. А мені вас.

Айнштайн. Хіба це не прекрасно?

Волоцюга. Ні, це жахливо!

Айнштайн. Зовсім ні, адже цей потяг стане вінцем нашої дружби! (Після паузи.) Коли втрачаємо когось із близьких, плакати треба не з горя, а з радощів. Аніж шкодувати по комусь, кого вже немає, краще тішитися тим, що залишилося.

Здаля чути жіночий голос.

Голос Гелен Дьюкас. Докторе Айнштайне!

Айнштайн (кричить). Іду! (До Волоцюги.) Бачте, вже маю йти… Котра година?

Волоцюга. Не поспішайте. Ви спізнювались у цьому світі — гадаю, можете припізнитись і до іншого.

Дивляться одне на одного.

Айнштайн. І все ж я мушу повертатися — на мене чекає стос листів, а ще маю підписати Заклик до миру, складений Бертраном Расселом[11]. Такий собі британець…

Волоцюга. Що?! Ви збираєтеся працювати?!

Айнштайн. Життя — це мов ровер: якщо не хочеш упасти — крути педалі.

Волоцюга. І все ж вам варто було би відпочити.

Айнштайн. Зізнаюся чесно, друже: я був дуже щасливою людиною. Атож! Не знаю, як це мені поталанило серед усіх цих інтелектуальних баталій, під зливою образ і погроз, упродовж двох світових війн і двох шлюбів — проте це факт, дивовижна і радісна дійсність: я знав щастя. Велике щастя!

Айнштайн знехотя підводиться і поволі йде геть.

Айнштайн. Прощавайте.

Волоцюга. Докторе Айнштайне, коли вас не буде поруч, я дуже страждатиму!

Айнштайн. Але я буду поруч.

Волоцюга. Даруйте?

Айнштайн. Час від часу дивіться на небо. Я буду там.

Волоцюга. Де саме?

Айнштайн. У порожнечі. Поміж зірок. Ота вся безмежна пустка — то я. Не хвилюйтесь, я подам вам знак.

Удалині чути наполегливий голос.

Голос Гелен Дьюкас. Докторе Айнштайне! Докторе Айнштайне!

Айнштайн. Вже йду! (Обертається до Волоцюги.) Життя, вочевидь, не має жодного сенсу. Та хіба можна змиритися з тим, що сенсу немає? (Показує на небо.) До зустрічі, друже мій…

Прощаються, і Айнштайн виходить.

Волоцюга сідає і підводить голову до неба.

Раптом зірки зникають.

Волоцюга. Що… що трапилося?! Докторе?! Докторе Айнштайне!..

Над Волоцюгою — моторошна пустка. Айнштайн помер.

І спомином лине — чимраз гучніше — прекрасна мелодія скрипки, виповнюючи собою пустку.

Волоцюга, не стримуючи сліз, не відводить очей від небесної пустелі — і все ж на його вустах розквітає гірка усмішка.

Шпиталь Святого Людовика — найстаріший медичний заклад Парижа. Створений Генріхом IV на початку XVII століття і названий на честь Людовика ІХ, що помер від пошесті дизентерії в ХІІІ столітті.

У 1933 році Альберт Айнштайн дізнався, що нацисти обшукали його будинок у німецькому місті Капут. Він вирішив перебратися до Сполучених Штатів. Почав викладати в Інституті перспективних досліджень у місті Принстон, штат Нью-Джерсі. Озер у цьому штаті — чимало.

Першою дружиною А. Айнштайна була сербка Мілена Маріч. До другої — Ельзи — вчений ставився, мов до служниці, про що сам не раз зізнавався.

У 1929 році