Читати книгу - "Причепа"

- Чи ваші коні? - спитав становий.

Титар ходив, дивився, заглядав їм у зуби і став, не знаючи, що й казати.

- Чи ваші? - спитав становий удруге.

- Не скажу, ваше благородіє! Нехай сам батюшка приїдуть та подивляться, щоб я не був винен. І наші ніби, й не наші! Трохи неначе б то й вони; але наші були не такі.

- А що, титарю, наші коні? - питав чоловіка отець Мойсей.

- Бог же його відає! Їдьте, батюшко, самі, та гаразд роздивіться! бо мені або полуда на очах сіла, або мене отуманено.

Титар й справді протирав очі.

- Які ж коні показували тобі? - спитав отець Мойсей.

- Наші коні були трохи гніді, а мені показували зовсім чорних. Наші були тонкі, високі, худі, як драбини, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські, їдьте, батюшко, щоб я часом не був винен, та придивляйтесь добре, бо щось вони мені таки по знаку! Либонь я бачив їх у якогось пана, чи хто його зна.

- Чи не заїжджав ти поперед того до кума?

- Ні, батюшко, хранив бог! їй же богу, кажу правду!

Поїхав сам отець Мойсей.

Серед літнього дня вивив Хтодь на показ з-під повітки пару коней. Баскі, гладкі коні, чорної блискучої масті, з підрізаними трохи хвостами й мичками, з блискучими обскромадженими копитами, в нових гнуздечках, обкладених срібними цвяшками, били копитами землю, насторочили вуха й насилу стояли на місці.

Отець Мойсей згадав свої коні, худі, миршаві, з запалими боками, з сухими ребрами, кудлатими гривами, пелехатими мичками, згадав їх звислі додолу вуха і похнюплені морди - і зараз махнув рукою.

- Не мої коні! Дурно я оце їхав до вас, пане Пшепшинський!

- От же й дурно! Спасибі коням, що заволокли до моєї хати дорогого гостя. А без того багато б в Дніпрі води утекло, поки б отець Мойсей одвідав свого приятеля.

Становий обняв отця Мойсея і тричі цмокнув його в губи гаряче й щиро, дякуючи йому думкою за пару коней. Хтодь постаравсь, як бачимо. Швидко потім веселий становий пив могорич з отцем Мойсеєм за коники ж отця Мойсея.

От і грошики на весілля знайшлись. В першу неділю після того Пшепшинський після обід завітав до старих Лемішок. Лемішка, вбравшись до вечерні, ходив по світлиці і голосно бубонів молитви. Леміщиха вив'язала вже голову хусткою і почала одягатись у шовковий синій літник. Коли це одчинились двері; становий шубовсть у хату! В Лемішки рот закляк на якомусь слові молитви, а його жінка стояла, натягнувши тільки один рукав літника. Поліція звичайно віщує якесь лихо!

- Моє шанування моїм любим, дорогим сусідам! З святою неділею будьте здоровенькі, - прокукурікав становий, розмахуючи картузом. - Як же ви живете на старості? як же вас господь милує?

Пшепшинський говорив так добре по-українській, як щирий українець селянин.

- А я оце гулящим часом до вас. Піду, кажу собі, та одвідаю старих знайомих.

- Прошу ж сідати в моїй господі, коли сподобили нас одвідинами, - сказав господар.

Стара завешталась по хаті, не знала, чим і приймати такого гостя. А тимчасом її руки, не питаючись її, самі застеляли стіл білою скатертею і ставили пляшки з наливками та запіканками.

- Яка з вас хазяйочка, паніматко! Яка з вас господиня! - пестивсь до неї становий. - Дай, боже, щоб мої дочки повдавались у вас!

Почалось поштування. Становий пив та знай похваляв господиню й господаря.

- Які у вас гарні світлиці! - казав він. - Які чудові образи на всі стіни! А скільки в вас усякого добра! Ваш двір та ваша господа повні, мов та чаша. Аж через край ллється! Повітки в вас добрящі, загороди великі, комори дубові, а садок - то правдивий рай! А ви з старенькою паніматкою живете тут, мов Адам з Євою, в простоті, в чистоті, не відаючи доброго й лукавого.

- Може, моя стара й не відає, - одказав Лемішка, - а що я… надісь…

Становий перебив його:

- Прошу ж, якнайласкавіше, до мене в гості. Не цурайтесь і мого хліба й солі. Хоч я й удівець, але молодець, а мої дочки, як голубочки: і напечуть, і наварять, і добрим словом привітають.

- Ми люди прості, - промовив Лемішка, насупивши брови.

- Господь з вами! не жартуйте, пане Лемішко, й ви, пані Леміщихо.

- Який з мене там пан! - миркнув Лемішка. - Чого вже, чого, а од цього господь милував. Становий жартовливо засміявсь.

- Які-бо ви, Трохиме Сидоровичу! Їй-богу! - крикнув він і поцілував його в колючу щоку. - Тепер не той світ настав. Тепер всі рівняються! І в книжках всюди пишуть, що на світі всі люди - рівня, що не повинно бути ні старшого, ні меншого, ні панів, ні мужиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка покрутив головою.

Догадуючись, що з Лемішкою погана справа, Пшепшинський просто приступив до діла.

- Де ж ваш первенець! - спитав він, підроблюючись зумисне під церковну мову, щоб як-небудь ублагати старого. - Чи во здравії обрітається? Як його господь милує?

- Та здоровий собі, нівроку, - одказав понуро Лемішка.

- Гарний у вас син та розумний! - говорив Пшепшинський. - Рветься вгору, мов той орел у синє небо. Скажу вам щиру правду: ваш син не цурається мого дому. Не годиться і вам, старим, одхилятись та одсовуватись, коли молоді присовуються: я таки прошу вас до себе на хазяйську хліб-сіль і на пораду.

- На яку ж це пораду? - спитала цікава Леміщиха.

- Чи говорив вам син ваш про мою дочку?

- Щось торочив там старій матері, - промовив Лемішка, - та я не дуже дослухався.

- Та що тут таїтись? - сказала Леміщиха. - Син говорив, що йому дуже припала до вподоби найменша ваша дочка. Та й гарна ж бо, нівроку їй! коли б ще не наврочити.

- Стара! - муркнув Лемішка.

- Так, так, моя люба матусю! - вхопився за її слова Пшепшинський. - Ваш син навіть питав мене про цю справу…

- Батькам треба б підождати трохи, поки молода думка переграє, - сказав Лемішка.

- От про це ж то я й хотів би порадитись із вами, - сказав становий. - Наші діти молоді, а ми, хвалити бога, люди досвідні, вже підтоптались на віку. Кому ж більше їх наставляти на добру путь? З щирим шануванням одхожу од вас і прошу, якнайласкавіше, одвідати старого удівця